Наша людина у Відні. Хто переміг на президентських виборах у Австрії

Австрія зробила вірний вибір / Getty Images

А чи знали ви, що в новообраного президента Австрії Александра ван дер Беллена є українське коріння?

Останнім часом лідерами європейських країн дуже часто ставали аж занадто харизматичні особистості, люди з гарячими головами і щирі холерики. Австрія минулого тижня вирішила піти проти цієї тенденції. Найближчі кілька років (якщо нічого не станеться, звісно) першою особою держави буде спокійний та іноді аж надто флегматичний академічний авторитет. Щоправда, це лише зовнішні прояви – насправді Александр ван дер Беллен просто звик брати своє реальними діями, а не епатажем, на відміну від головного конкурента на останніх виборах Норберта Хофера.

Новий президент Австрії – людина унікальна з усіх боків, куди не подивися. У той час, коли його супротивник намагався отримати максимально можливі дивіденди за рахунок статусу "істинного арійця", він раз за разом нагадував власному електорату про те, що його батьки були біженцями.

Не емігрантами, а саме вимушеними переселенцями, оскільки з території окупованої радянськими військами Естонії родина ван дер Беллен змушена була тікати, не особливо озираючись назад. Ті, хто колись дивився "Довгу дорогу у дюнах", чудово зрозуміють причину поспіху: юристу з антирадянськими поглядами, сину губернатора Псковщини часів тимчасового уряду та його дружині не світило нічого, крім тривалого заслання до Сибіру. За що? А хоча б за небажання коритися окупантам.

Власне кажучи, до великої політики ван дер Беллен теж подався через біженців. З початком війни у Югославії десятки тисяч людей перебралися до Австрії та інших європейських країн – краще вже спати спокійно на чужині, аніж прокидатися від вибухів снарядів, один з яких якось ранком може влучити прямісінько у твою хату. Тодішня австрійська влада і знати не знала, що робити з тими, на кого ще минулого року тут і близько не чекали. Герр Александр тоді припинив своє суто символічне (як він говорить зараз) членство у соціалістичній партії і згодом приєднався до партії зелених. Втім, важливою в даному випадку була не вивіска чи кольори, а бажання щось змінити.

За двадцять із лишком років потому можна сміливо зауважити, що зміни таки пройшли вдало. Інакше, щоправда, і бути не могло. Не забувайте – мова зараз про академічного авторитета у галузі економіки, який не лише навчився втілювати у життя власні теорії, але й виростив та вивчив під своїм крилом чимало спеціалістів нового покоління.

Ван дер Беллен виявився нехай і мовчазним, але максималістом. Скажімо, вісім років тому він здивував усіх надто емоційним як для нього вчинком, залишивши посаду голови лідера партії зелених та парламентської фракції. Причина гарантовано здивує деяких українських політиків-популістів – у порівнянні з попереднім скликанням політична сила, очолювана герром Александром, втратила ОДИН МАНДАТ у Національній раді.

Пізніше майбутній президент дав цьому логічне пояснення: під час впровадження непопулярних, але корисних у майбутньому нововведень та реформ важливим є кожен голос. Особливо з урахуванням того, що у австрійському парламенті не 450 депутатів, як в Україні, а 183.

Свого часу Кремль вперто намагався заочно записати ван дер Беллена до лав "наших людей за кордоном". Підґрунтя було просто чудовим – прадід народився на території тодішньої Російської імперії, дід був політиком місцевого значення і під час переписів населення кожного разу зазначав, що є росіянином. Але в підсумку вийшло те ж саме, що і з Володимиром Палагнюком, відомим у Голівуді під іменем Джек Пеланс – хіба що без сварок та скандалів.

Політик обережно відхрещувався від надоїдливих "земляків", зауважуючи, що не має бажання мати щось спільне із тоталітарними режимами, хоча й добре пам’ятає про своє коріння. А потім ще й додавав, що Полтавщина, де народився його прадід, станом на сьогодні взагалі-то є територією зовсім іншої країни, і домінуючим етносом там є зовсім не "руссо турісто". Та й російською ван дер Беллен зовсім не володіє, як виявилося.

До речі, якщо вже говорити про Україну в контексті міжнародних відносин, то результати президентських виборів у Австрії цілком очевидно додають оптимізму. Новий голова держави під час тривалої передвиборчої кампанії наголошував на тому, що країни Європи мають підтримувати одна одну незалежно від членства у Євросоюзі. Можна з впевненістю стверджувати, що наступного року Відень буде готовим до конструктивного діалогу, а Київ отримає ще одного союзника у питаннях євроінтеграції. І це не може не тішити.

Пересічним же українцям з числа прибічників "принципу Гавела" (кожна нація має того лідера, на якого заслужила і якого сама зростила) лишається тільки зітхати і тихенько радіти за австрійців. Можливо, радіти скоро доведеться не лише за них – у найближчі два роки чимало європейських країн переживуть планові чи позапланові вибори, як президентські, так і парламентські.

Поки ж варто привітати Александра ван дер Беллена з перемогою. Так, саме Александра – а то декому за старою радянською традицією так і хочеться назвати новообраного президента Австрії "Олександром Олександровичем". Наша людина все-таки, з якого боку не глянь.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!