Між двох вогнів. Як Польша та Росія Україну ділили

У змові Росії та Польщі програла Україна / io.ua

До річниці укладення Ризького миру - події, що надовго розділа Україну.

Хочеться цього чи ні, але треба визнати: під час війн, що відбувалися в Центральній та Східній Європі протягом першої третини минулого сторіччя, українські землі та їхнє населення були в кращому випадку розмінним товаром. Не в останню чергу так сталося через те, що проукраїнським силам не вдалося утворити достатньо міцний політичний кістяк – історія УНР, що в підсумку скінчилася трагічно, була чудовим доказом цієї нездатності. Так чи інакше, але тривалий час вони не мали навіть можливості бути почутими, а про те, щоб говорити з позиції сили, і мови не було.

На більшій частині територій, які сьогодні займають західні та центральні області України, спокій не настав навіть після завершення Першої світової війни. Більшовики, що були близькими до повного захоплення влади на руїнах Російської імперії, та поляки, що вкотре мріяли власну «імперію» відновити, надто вже хотіли привласнити Правобережжя. В підсумку, щоправда, виявиться, що нагальної необхідності влаштовувати військовий конфлікт не було. Можна було домовитися та поділити територіальні трофеї або порівну, або «по-братськи», що в підсумку і сталося.

Перипетії радянсько-польської війни 1920-21 років, можливо, і варто було б розписати достатньо широко. Проте в цій історії важливою є хіба що позиція проукраїнських сил, які опинилися у дуже незручному становищі. Вести самостійну гру на той час УНР вже не могла. Прибитися до червоних, що відрізнялися від білих лише деякими ідеологічними нюансами, але аж ніяк не ставленням до незалежної України – зрадити власні ідеї та те, за що велася боротьба протягом останніх трьох років. За великим рахунком, Симон Петлюра та його прибічники мали «вибір без вибору»: вони змушені були підтримати в цьому протистоянні поляків, оскільки лише їхня перемога (як декому тоді здавалося) могла дозволити хоча б спробувати розіграти українську карту.

Проте усе виглядало красиво лише на папері. В реальному житті виявилося, що Польща жодним чином не була зацікавлена в наявності під власним носом суверенного державного утворення. Та ще й населеного нелояльними до Варшави людьми, яких самі поляки ще з часів царя Панька вважали «неісторичним народом» та «несправжньою нацією». Петлюрівців, відверто кажучи, використовували найчастіше в якості гарматного м’яса, особливо після того, як стало зрозуміло, що успішний наступ поляків на Правобережжі не став каталізатором для підбурення антибільшовицького народного повстання. Заради справедливості, однак, варто зазначити, що більшовики з українськими силами повелися б ще жорсткіше та жорстокіше.

18 березня 1921 року війна офіційно завершилася з підписання Ризького мирного договору. Тоді виявилося, що є нація, яка постраждала навіть дещо більше за українців. Представники утвореної Москвою маріонеткової УСРР хоча б мали можливість бути присутніми під час фактичного поділу українських земель, а сусідам-білорусам навіть такого «щастя» не перепало. Якщо забігти наперед, можна переконатися в тому, що кремлівські стратеги і надалі йтимуть цим же шляхом. Скажімо, УРСР отримає право голосу в ООН окремо від СРСР, хоча насправді синхронності, з якою абсолютно однаково голосували «український» та «російський» представники, міг би позаздрити будь-хто.

Також виявилося, що обидві ворогуючі нібито сторони насправді мають спільну мету – знищення «неісторичних народів» та «несправжніх націй», якими вважалися українці та білоруси, шляхом їхньої асиміляції серед представників націй справжніх та домінуючих. Принципи полонізації та русифікації за великим рахунком були списані один з одного – хіба бери та підставляй потрібні слова у випадку нечисленних розбіжностей. І відбувалося це вже не вперше за останні кількасот років. Саме тому і ставка Петлюри на народне повстання не спрацювала: народ-то якраз на генетичному рівні знав, що польський канчук б’є так само боляче, як і московський батіг. Ніхто не хотів витрачати зайвих зусиль, розуміючи, що підсумок від цього не надто зміниться.

Якщо дивитися на Ризький мирний договір з ракурсу сьогодення, можна зауважити, що підписантам вдалося досягти вищезгаданої мети лише частково. Білоруську націю, нажаль, майже вдалося добити – захисники мови та культури у сусідній державі трапляються вже хіба що в межах статистичної погрішності, а усе російське, як не прикро констатувати, домінує. Українській нації пощастило дещо більше, і не в останню чергу завдяки звичній впертості та наполегливості, проте тут роботи ще непочатий край. Особливо в плані викорінення бажання деяких індивідуумів шукати «братів» серед сусідніх націй.

Цікаво, до речі, що навіть в сучасній Польщі ще існують політичні діячі, які вважають, що Україна як держава є несправжньою та нелегітимною, а українські землі треба поділити між Польщею та Росією. Причому в якості кордону бажано використати головну українську річку, щоб особливо не витрачатися. Ще цікавішим виглядає той факт, що з подібними персонажами охоче товаришують деякі народні депутати України.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!