Без Табу звертає увагу, як чинна влада перетворили історичну подію, якою безумовно є отримання Україною Томоса, на мерзенне шоу за участю відвертого мафіозі «Наріка», з якого зусиллями влади ліплять святого подвижника.
Як і належало події державного та історичного масштабу, процес створення автокефалії та отримання Томосу притягнув до себе чимало шкідливих елементів. Але найбільше уваги привернула до себе навіть не Юлія Тимошенко, що намагалася влаштувати піар на справі, якій в кращому випадку не заважала (хоча її цілком могли попросити заважати активніше). Найбільш гучно та колективно до калюжі всілася команда президента. І не просто всілася, а продовжує здіймати хвилю за хвилею, не усвідомлюючи хибності власних тверджень.
Бандит - член супроводу президента. Чи не перебір?
Поява у Стамбулі під час вручення доленосного документу персонажа, якого офіційні провладні джерела називають бізнесменом та меценатом Олександром Петровським, викликала справедливе обурення небайдужих українців. Але лише тих, хто знав, що мова йде про кримінального авторитета на прізвисько «Нарік». Того самого, який нещодавно породичався із головою бюджетного комітету ВР Андрієм Павелком, видавши доньку за сина вірного слуги Петра Порошенка. Сват – не кум, та перепустки до елітарного клубу все одно не пахнуть.
Відвертий мафіозі серед членів української делегації затьмарив появу в Туреччині майже повного складу Кабміну, що за державний кошт вирішив долучитися до історичної події. Чому ж злочинець був у складі делегації та як це пояснили представники влади?
«Інформаційний комсомол» у відповідь за традиційною командою згори кинувся відбілювати Петровського так, ніби батька рідного треба було захистити. Одні писали, що зі злочинним світом «меценат» зав’язав, а співгромадян, які не потрапляли під суд, некоректно називати кримінальними авторитетами (Ахметов не дасть збрехати). Інші наполягали на тому, що виходець з Дніпра до Туреччини прибув у складі не державної, а церковної делегації. Мовляв, його запросив особисто герой України Філарет на знак вдячності за величезні внески в розбудову УПЦ Київського патріархату. Однак легенда вже на перший погляд виявляється шитою навіть не білими нитками, а волосінню.
Порохоботи "відмазують" бандита та пускаються берега
По-перше, колишніх кримінальних авторитетів не існує так само, як і колишніх носіїв погонів. Навіть якщо керівник потужної ОЗГ раптово вирішив вийти на пенсію, виїхати за місто та вирощувати огірочки, на нього все ще поширюється дія злодійського кодексу. Це, звісно, якщо його попередньо не розвінчали під час чергової сходки «колеги». А фактів, що підтверджують зняття з уродженого Олександра Налекрешвілі статусу «злодія в законі», немає. Ще на початку десятиліття щойно звільнений на той момент з посади голови МВС Юрій Луценко зауважував, що до України без жодних страхів повертаються «короновані» на кшталт хазяїна Геннадія Труханова - Олександра «Ангела» Ангерта та сумнозвісного Наріка. І нічого з тих пір не помінялося. Цікаво, а яку думку стосовно громадянина Петровського зараз має вже генпрокурор Луценко?
По-друге, в окремих православних церквах колись існувала традиція своєрідного «продажу» індульгенцій (точніше, синхорохатріонів). Але було то досить давно: греки останніми відмовилися від непопулярного у релігійному середовищі пережитку минулого в середині ХХ сторіччя, а Константинополь подібні прояви меркантильності суворо засуджував (для прикладу, католицька церква обмін прощення на золото скасувала 1567 року). Тобто зараз, згідно з церковними канонами, механізму відпущення гріхів в обмін на матеріальні інвестиції не існує. Чхати на цей факт хотів хіба що криміналітет з колишнього безбожного СРСР. Можна скільки завгодно було сміятися зі звички дарувати дзвони з написами «Від Солнцевської братви», але злодії з українськими паспортами його перейняли охоче.
Дехто міг би зауважити, що сват Андрія Павелка відмолювати грішки, зазначені у відповідних статтях карного кодексу України, мав би не під куполом храму, а за ґратами тюремної камери. І в теорії був би правий. На практиці ж, на жаль, країна ще за президентства Кучми стала своєрідним курортом для злочинної еліти з пострадянського простору. Навіть тікали звідси або через те, що «конкурентам з бізнесу» в Лондоні складніше буде дістати, ніж в Одесі (вищезгаданий Ангерт – ідеальний приклад), або через внутрішній конфлікт за участі «міліцейських», як було у випадку з Валерієм Авдишевим. В плані можливого покарання за скоєні злочини через суд злодіям класу «люкс» у наших краях і досі нічого не загрожує.
Окремий огидний нюанс цієї історії – спроба необережно підставити Філарета. Причому «підставою» це виглядає з будь-якого боку. Якщо духовний наставник ПЦУ дійсно запросив Петровського на вручення Томосу, то його попередньо гарантовано ввели в оману. Адже з доказами меценатської діяльності «грішної душі» саме на користь Київського патріархату все так само кепсько, як і з доказами зречення злодійського статусу. Ба більше, в рідному Дніпрі так званий бізнесмен активно допомагає установам, що належать колишній «УПЦ МП», а нині розкольницькій неканонічній секті – наприклад, Свято-Преображенському собору, розташованому у двох хвилинах ходи від найвищого в Україні флагштоку. За бажання навіть цю карту можна було б розіграти з мінімальними репутаційними втратами, виставивши Наріка таким собі «Симеоном від мирян», що добровільно перейшов до автокефалії. Та до цієї логіки щонайменше періодичні загравання з юдаїзмом не в’яжуться.
Якщо ж ніякого запрошення не було, то лишається хіба дивуватися безпринципності «комсомольців-добровольців». Тих самих, які днями колективно спробували виставити міською навіженою Катерину Садову через її вирвану с контексту репліку про маленького Ісусика. Учора ти завзято критикуєш щиру вірянку, бо вона є дружиною політичного опонента твого начальства. Сьогодні кидаєшся захищати злодія в законі і родича президентської «шістки», який НІБИТО допомагав становленню української православної церкви. Що буде завтра? Мабуть, вибаченнями перед «агентами РПЦ» Новинським, Вілкулом та Бойком. Та ще й заборона називати ще одного бандита - Іванющенка - «Юрою Єнакіївським» – він, кажуть, років двадцять тому Святогірській лаврі кілька центнерів воску на свічки подарував, але це неточно. А що, віск не пахне, як і щомісячні гонорари «зливним бачкам».
От і виходить, що гіршим за невміння прощати є лише вміння прощати за наказом згори.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець