Make Poland great again. Чому українське питання таке болюче для польської еліти

Етюд у жовто-блакитних тонах / Jarosław Kaczyński via Facebook

Оглядач Без Табу пояснює, як треба ставитися до слів Ярослава Качинського про Бандеру, з яким нібито Україну до Європи не допустять.

Чим далі заходиш до темного лісу, тим цікавішою та непередбачуванішою стає поведінка дружнього нібито оточення. А надто тоді, коли запас провіанту майже вичерпався, у кишенях сховано дещо цінне, а в якості супроводу виступають справжнісінькі розбійники. Шанси лишитися в історії не героєм, а купкою кісток за подібних умов зростають ледве не у геометричній прогресії. Але біда в тому, що перебирати супутниками якось не доводиться – інші навіть до лісу живим не доведуть.

До чого ця аналогія? Деякі українські ЗМІ та лідери громадської думки останнім часом неодноразово зауважували: будь-який російський ліберал закінчується на українському (особливо мовному) питанні. У випадку з поляками справи ще веселіші – там до мови навіть черга зазвичай не доходить, оскільки чимало політичних діячів досі підсвідомо сприймають Україну як відторгнені Москвою питомо польські землі, а не незалежну унітарну правову державу, як це записано в Конституції. Якщо ж не обмежувати вибірку політиками, а подивитися на простий люд, декому може стати зовсім моторошно.

Літературознавець Вареник під час подібних дискусій не може не пригадати історію з власного дитинства, яка й досі багато що пояснює. У давні часи раз на рік під патронатом Південмашу проводився типово радянський за сутністю "міжнародний фестиваль дитячої творчості". Якось серед учасників опинився польський танцювальний колектив, який через некомпетентність організаторів змушений був три дні перебиватися без окремого житла. На щастя, в ситуацію втрутилася директорка однієї з місцевих шкіл – за її сприяння двадцять душ іноземної дітлашні прилаштувати пожити до особливо сердобольних учнів та їхніх батьків.

Один з цих кадрів, на диво високий як для своїх чотирнадцяти років рудий хлопчина, потрапив "на перетримку" до Грицевого однокласника. Під час рідкісної можливості поспілкуватися з представником "іншої цивілізації" в очі кидалася його надмірна допитливість та уважність. Під час прощання хтось запитав – Альберте, а звідки в тебе така увага до деталей, звідки така цікавість? Відповідь була несподіваною: "Коли батько проводжав мене, то сказав придивлятися до усього, бо настане день, коли ці землі знову будуть нашими".

Історія, якщо раптом забули, відбувалася у тоді ще Дніпропетровську, який за свою історію жодної секунди під польською владою не перебував. Дитяча безпосередність – чудова річ, усі пореготали і забули (особливо коли з’ясувалося, що батько – не якийсь там видатний діяч-інтелігент, а звичайний вантажник у порту). Не сміявся лише Гриць Вареник, який з розповідей бабусі чудово знав польську сутність. Зовсім не смішно це виглядає і зараз, півтора десятиліття потому.

Гарна новина: подібних татусів-вантажників із нездорового повагою до Юзефа Пілсудського не так багато, як років вісімдесят тому. Погана новина: їх все ж більше, ніж може здатися пересічному українському гречкосію. І серед політиків їх теж вистачає. В якості прикладу можна вкотре згадати Януша Корвіна-Мікке – потенційного клієнта поважної психлікарні, який вважає, що державне утворення під назвою Україна має бути знищено (як і Білорусь, до речі), а кордони між Польщею та Росією мають бути повернені до меж міжвоєнних часів. При цьому дідуган примудряється зберігати у Європі репутацію поважного політика і навіть до Європарламенту обирався.

Цікаво, що теплі стосунки з цим печерним українофобом підтримують чимало представників верхівки колишньої Партії Регіонів, а дехто навіть любить злітати у гості та зіграти кілька партій у бридж. Одного з затятих картярів, Олександра Вілкула, Корвін-Мікке цілком офіційно підтримував під час муніципальних виборів позаминулого року. Якщо хтось раптом забув, то балотувався Вілкул-молодший на посаду міського голови того самого міста, на яке мріяв накласти лапу безіменний польський портовий вантажник. Дивний збіг, та й годі. Чи все ж не збіг?

Чи є Корвін-Мікке виразником інтересів всієї країни?

Втім, Корвін Корвіном, а серед адекватних польських політичних діячів з приводу України панує не набагато краща, хоча й не така радикальна думка. Ви ж чули про нещодавню палку промову Ярослава Качинського і майже крилатий вислів "з Бандерою вам до Євросоюзу не потрапити"? Авжеж чули. Так от, пан Ярослав насправді сказав не все, що хотів сказати.

Років зо двадцять тому ця репліка мала б логічне продовження – "бо ми вас туди не пустимо". Тоді Польща була ще не членом Євросоюзу, а однією з багатьох республік колишнього соцтабору, і говорити можна було що завгодно (можете, наприклад, поцікавитися, як про Україну висловлювалися румунські дипломати під час суперечки за острів Зміїний). А зараз декорації та правила етикету суттєво змінилися – ноги на ґанку витирати об ганчірку, руки перед обідом мити, перші страви руками не їсти, за столом не лаятися. Це за бажання бути статечним і поважним членом європейської спільноти, а не випадковим гостем, звісно ж.

Однопартійці, однак, негайно вставляють свої п’ять злотих: Качинський може говорити що завгодно, але ми все одно готові вас підтримати і збільшити кількість робочих місць. Остання ремарка є неймовірно важливою, оскільки без українських рук та ніг польський ринок праці обвалиться до бісової матері.

Наші люди там виконують настільки чорну і невдячну роботу, що навіть румунські заробітчани (найнижча каста, за місцевими мірками, якщо рахувати лише громадян ЄС) за неї не беруться. Причому виконують здебільшого за 600-700 євро на місяць і з мінімальними соціальними гарантіями – місцевого злидаря на такі умови не підпишеш в жодному разі. Тому й виходить, що разом співіснувати категорично неможливо, але й розлучення не є вигідним варіантом для обох сторін.

І ось тут варто зробити несподіване зауваження – нам, взагалі-то, є чому повчитися у поляків. Так, персоною Степана Бандери там ще довго лякатимуть неслухняних та несвідомих підлітків, навіть не намагаючись дати об’єктивні відповіді на питання "хто був винен?" і "що треба було робити?". Але маркер "свій/чужий" працює тут ідеально: пролив польську кров – назавжди став ворогом нації (хоч і був громадянином Речі Посполитої).

В цьому сенсі поляки молодці. На фоні цього дуже прикро, що у нас і досі носяться з Ульяновими та Джугашвілі немов з писаними торбами. Не на державному рівні, звісно ж. Але спробуйте десь на Лівобережжі підняти тему кровожерливих комуністів – можете за певного збігу обставин цілком втратити кілька зубів або повагу серед певного кола осіб.

Висновок тут може бути лише один – треба сподіватися тільки на себе і думати власним розумом. Саме з огляду на це слова пана Качиньского – це всього лише слова.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!