Кривий шлях до змін: Як українці ставляться до проблеми «євроблях»

Єаробляхи - проблема державного масштабу

Проблема легалізації старих автомобілів, завезених з Європи та не зареєстрованих в Україні, останнім часом стала нагальною. Проте донедавна були сумніви з іншого приводу: чи є вона масовою та всеохоплюючою.

Літнє соціологічне опитування групи “Рейтинг” продемонструвало, що оптимістичні прогнози та реалії традиційно дещо вирізняються у статистичній площині.

Хороша новина: перемога Революції Гідності та стрімка євроінтеграція все ж розширили діапазон можливостей пересічного українця. Стосується це не лише особистого майна. Скажімо, голова МЕРТ Володимир Омелян нещодавно не без задоволення відзвітував про те, що протягом останнього року 7% населення країни бодай раз скористалися послугами авіаперевізників. І хоча в словах міністра за бажання легко читався рефрен «могло бути краще», та це все одно неймовірний прогрес в порівнянні з епохою Януковича. Тоді злітати кудись офіційно дозволяв собі кожен вісімдесятий українець. В кращому випадку.

Авто за умови скасування візового режиму ЄС та недосконалості вітчизняного законодавства теж раптово випало зі списку предметів розкоші. Дуже показово, що серед усіх опитаних найбільше дозвіл на ввезення старих іномарок підтримала вікова категорія 51+ - за нього висловився кожен третій опитаний. Люди, яким на момент розпаду СРСР було щонайменше під тридцять, чудово пам’ятають, що новенький виріб радянського автопрому коштував непристойно дорого. Але навіть потрібної суми грошей та наявності зв’язків на підприємстві-виробнику іноді було недостатньо, аби вчасно та без черги стати власником посередніх за світовими стандартами «Жигулів».

При цьому старше покоління дивним чином вважає, що необов’язково зменшувати мито на ввезення машин з-за кордону та спрощувати процедуру ввезення (47% так чи інакше не підтримують це починання). Цей парадокс має гранично просте пояснення. Для громадян із застарілими суспільними цінностями та совковим менталітетом головним показником стабільності економіки була, є і буде стабільність державного сектору. Не в останню чергу тому, що більшість пенсіонерів (як діючих, так і майбутніх) саме у держсекторі заробляє собі на життя. Паскудний стереотип, від якого нікуди поки не подітися.

Для довершеності логічного ряду не вистачає лише питання «Чи знаєте ви, скільки одиниць продукції протягом останніх кількох місяців виробив ЗАЗ?». Якщо респондент відповідає максимально точно, то він або уважно дивиться новини, або мешкає у Запоріжжі, оскільки правильною є відповідь «нуль». Фактично передбачені у держбюджеті за рахунок солідних обсягів податків дотації для імперії Таріела Васадзе до автопрому прямого стосунку не мають – це швидше розплата за політичні послуги. Цікаво було, як би змінилася позиція опитаних після невеличкої лекції про те, хто насправді має найбільший зиск від поточного стану справ.

Вікова категорія 18-50, в свою чергу, дивиться на питання легалізації з геть іншого ракурсу. Лише три з десяти опитаних в середньому вважають, що податкова база має лишитися незмінною, як і доступність імпортних авто незалежно від року випуску. Ця ремарка є важливою, оскільки офіційні дилери іноземних автовиробників знахабніли вкрай. Зараз придбати три умовних BMW у Німеччині вийде простіше та дешевше навіть попри витрати часу і коштів на перевезення, ніж начебто без жодної мороки придбати дві аналогічних автівки в одному з українських автосалонів. Люди, що вже встигли набити на цій царині чимало ґуль, чудово усвідомлюють, що зміни все ж потрібні.

Хтось може зауважити, що високі митні ставки є виправданими через необхідність капітального ремонту доріг по всій Україні. Але на практиці ми бачимо, що ремонт відбувається переважно за рахунок коштів, які місцеві бюджети отримують із державного за планом децентралізації. Та й то лиш там, де муніципальна влада займається реальними справами, а не припискою. Так звані «дорожні фонди» частенько не освоюються в повному обсязі або витрачаються незрозуміло куди.

Якщо говорити відверто, то у виграші лишаються переважно персонажі на кшталт вищезгаданого Васадзе чи Святаша, який лише нещодавно через необхідність триматися у межах пристойності припинив масово імпортувати легковики виробництва РФ. Щоправда, не всі і не всюди – іномарки, зібрані із закордонних комплектуючих на російських заводах, у дилерських центрах АІС все ще в асортименті. А з вантажівками, автобусами та мікроавтобусами взагалі жодних зрушень. От і думай тепер, що є більш шкідливим – уникання сплати податків чи пряма підтримка промисловості держави-агресора.

Головний висновок за мотивами соцопитування все ж звучить оптимістично: проблема «євроблях» стала більш масовою, ніж можна було очікувати кілька років тому. Є, звісно, моторошні локальні екстремуми – скажімо, по інший бік барикади від прихильників поточного варіанту є 14% респондентів, що вважають за потрібне запровадити розмитнення без сплати жодних податків. Але в цілому населення втягується до дискусії (байдужість виказує лише кожен десятий опитаний) навіть попри усвідомлення того, що жодних змін в цій царині не трапиться до виборів наступного року.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!