Оглядач Без Табу підбиває підсумки першої зустрічі Трампа з Путіним та пояснює, чому Трамп у стосунках з Москвою може перевершити Рейгана.
Знаєте, що супроводжувало протягом усього учорашнього дня спостерігачів за подіями саміту G20 у Гамбурзі? Правильно, відчуття дежавю. Щоправда, для цього спостерігати треба було виключно за двома особами – президентом США та головою держави зі столицею у Москві. Якщо винести за дужки усі дрібні розбіжності, можна простежити одну дуже цікаву аналогію з недалеким минулим.
Перша особа США, обрана від республіканської партії, має намір зустрітися із московським колегою. Символічне рукостискання та перемовини швидше ні про що заплановані у північноєвропейському місті з виходом до моря. Взагалі-то там мають обговорюватися і інші, більш важливі питання, причому в більш широкому колі. Але головна увага світової спільноти в підсумку була прикута до цих двох політиків.
Діалог за великим рахунком не завершився нічим, сторони обійшлися без підписання будь-яких угод і навіть спільну заяву для преси узгодили не без проблем. Проте наслідки саме цієї зустрічі за кілька років виявилися настільки гучними, що ледь на заглушили усю Європу. Увага, питання: назвіть прізвища головних дійових осіб, а також місце та рік.
Відповідь: Рейган, Горбачов, Рейк’явік, 1986. Президент США летів до Ісландії з чітким наміром наставити радянського генсека на шлях істини і змусити вивести війська з Афганістану. Майбутній лауреат Нобелівської премії миру, в свою чергу, сподівався на скасування Вашингтоном «стратегічної оборонної ініціативи» та неіснуючої програми «зоряних війн». З точки зору короткострокової перспективи та зустріч завершилася нічим, проте згодом бажання обох президентів втілилися в життя. Внаслідок цього замість двох «наддержав» на світовій політичній карті лишилася одна.
Очевидно, що зараз між США та СРСР Росією встановились найбільш холодні з тих часів стосунки. Причиною цьому, як майже чотири десятиліття тому, так і зараз, є загарбницька міжнародна політика Москви і введення військового контингенту на територію сусідньої держави нібито на прохання місцевих мешканців. Через цю неоголошену офіційно війну не вдалося витиснути максимум з головної спортивної події останніх років, що проводилася в тому числі у Білокам’яній, бо учорашні іноземні партнери влаштували очевидний бойкот. А наступна аналогічна подія може пройти вже без участи московських (і не лише) спортсменів, що виступають під відповідним прапором.
До того ж ситуація на ринку енергоносіїв суттєво погіршилася у порівнянні з минулим десятиліттям. І саме американці доклали до цього руку, бо з їхньої подачі збільшився видобуток нафти і газу. Цей хід суттєво обвалив ціни, а більше ніщо крім «нафтодоларів» надмірно роздутий московський бюджет на плаву не тримало. Продовольча криза, боротьба з товарами іноземного походження та виробництва, намагання «закрутити гайки» в суспільному житті – це все наслідки і водночас причини, що призведуть до розпаду величезної країни за кілька років. Але поки що про розпад всерйоз ніхто не думає.
Якщо у вас навіть зараз не виникло відчуття дежавю, то в цьому немає нічого страшного. Цікавити в даному контексті починає вже зовсім інша річ. Михайло Горбачов зразка 1986 року нібито був готовим вирішити усі проблеми в житті середньостатистичної радянської людини, що накопичувалися ще з довоєнних часів. Принаймні, громадянам з місячною зарплатнею в районі ста рублів дуже хотілося в це вірити. Але за наступні п’ять років «мінеральний секретар» і собі добра не нажив, і країну необережно підштовхнув до прірви. Невдача, з якого ракурсу це не подивитися.
Але Путін зразка 2017 року перебуває у значно гірших умовах, ніж ситуативний радянський прототип. Він не має репутації добродушної та розумної людини – навпаки, увесь цивілізований світ вважає його записним негідником. Він не може похвалитися ораторськими навичками – навпаки, останні його перли більше схожі на невдалі творіння підстаркуватого стендап-коміка. Кінець кінцем, він надто активно ганяється за тінню власної молодості і готовий віддати півцарства за чергову ін’єкцію ботоксу – Горбачов свого часу навіть не думав опускатися до цього рівня. Як бачите, не треба докладати надто багато зусиль для того, щоб виглядати цілковитим посміховиськом навіть на фоні одіозного американського колеги.
І саме тому Дональд Трамп на відміну від Рональда Рейгана тридцятирічної давнини міг вести перемовини виключно з позиції сили. Москві зараз нема чого вимагати у Вашингтона (до усвідомлення хронічної потреби в гуманітарній допомозі ще далеченько), а ось на поступки довелося б йти в будь-якому випадку. Так що мова зайшла вже й про припинення вогню в південно-західній частині Сирії, і про примус до визнання втручання російських спецслужб у процес минулорічних президентських виборів в США, і навіть про створення контактної групи незрозумілого поки формату з українського питання. Це поки що не нокаут, але на поразку по очках шансів вже зовсім мало.
Інтрига врешті-решт залишається тільки одна: чи чекає на путінську Росію доля горбачовського СРСР? Дуже хотілося б відповісти «так», але невідомих в цьому рівнянні поки забагато.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець