Кіно не для всіх. За якою логікою в Україні забороняють російські фільми та серіали

01.12.2016, 11:10

Цензура прогавила / кадр з к/ф Піжмурки

Наведення ладу в українському медіапросторі – справа невдячна. Чому? Та хоча б тому, що завжди знайдуться невдоволені. Зокрема, оглядач Без Табу.

У когось можуть виникнути питання з приводу смаків цензорів, когось може обурити непослідовність. Є й такі, хто просто може неправильно зрозуміти слова чиновників. Проте, іноді ситуація складається так, що дійсно варто не стільки сварити певні міністерства та відомства, скільки попросити прояснити їхню логіку дій.

От вчора, скажімо, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення оприлюднила список фільмів та серіалів російського виробництва, заборонених до показу на території України. Список виявився чималеньким – аж 554 позиції. Але після його вивчення лишилося якесь дивне відчуття. На поверхні логіка заборони того чи іншого медіапродукту видається зрозумілою. Але з послідовністю у членів Нацради якось кепсько. Давайте розберемося з кількома дійсно незрозумілими моментами.

Недопрацювання особистих файлів. Варто лише було Михайлу Пореченкову засвітитися на окупованих територіях зі зброєю в руках, як "шедеври" російської кіноіндустрії за його участю почали стрімко зникати з українських екранів – як великих, так і малих. На інших так званих «героїв» так званих «ДНР» та «ЛНР» чекала аналогічна доля, але, нажаль, не на всіх. І якщо новоспеченого громадянина недореспубліки Івана Охлобистіна відпрацювали вздовж і впоперек, анулювавши прокатні посвідчення усіх фільмів та серіалів, до яких він мав стосунок як актор, режисер чи сценарист, то деяким визначним борцям за Новоросію не так пощастило.

От візьмімо хоча б музиканта Гаріка Сукачова, який неодноразово висловлював і демонстрував свою антиукраїнську позицію. Як не старалися героїчні українські цензори, але проґавити фільм, в якому музикант зіграв найвідомішу свою роль, вони таки примудрилися. Мова, звичайно, про «Піжмурки» (рос. – Жмурки) – чорну комедію Олексія Балабанова, в якій Гарік виконав роль неврівноваженого бандита. Першу та третю частини «Старих пісень про головне», у створенні яких Сукачов брав безпосередню участь, теж чомусь ніхто не чіпав на відміну від другої. Логіка цікава, але геть незрозуміла.

Ні собі, ні людям. Якщо вести мову про серіали або проекти, що складаються більш ніж з однієї частини, то питань стає ще більше. Будь-яка розумна людина скаже вам: коли вже забороняти щось, то забороняти від А до Я, а не робити виключення. Якось нелогічно ампутувати ногу по гомілку, якщо гангрена вже поширилася до коліна, чи не так? Але у випадку зі списком Нацради все знову складається не так, як треба.

Візьмімо хоча б «Бандитський Петербург» – серіал, який дехто досі вважає справжнім шедевром, як і літературне першоджерело. Останні чотири сезони чіпати не будемо, оскільки Андрій Константинов, автор оригіналу, не давав сценаристам дозволу на використання своїх творів та персонажів – тому вони і не вважаються канонічними. А от з першими шістьма сезонами вийшла дивина. Гаразд, епізоди, в яких брав участь вищезгаданий Пореченков, прибрати з екранів довелося б так чи інакше (а з ними і увесь перший сезон). Але на яких підставах заборонили сезони 4-6 і при цьому не чіпали сезони 2-3? Руки не дійшли передивитися і проаналізувати вісімнадцять серій? Брехня, хоча б тому, що українські телеканали транслювали їх неодноразово. Відсутність серед членів знімальної групи небажаних персонажів? Це теж навряд чи.

З іншими колись популярними на українських екранах серіалами ситуація схожа. Скажімо, «Вулиці розбитих ліхтарів» та «Каменську» заборонили лише частково. Пояснення цензорів, що складали список, з цього приводу теж було б дуже цікаво почути.

Недоторкане минуле. Одним з перших ходів Олександра Лукашенка в якості президента Білорусі було прохання розібратися з фільмами, які на думку новоявленого диктатора неправильно висвітлювали історію не лише республіки, але й усього СРСР. Їхній показ та прокат не забороняли офіційно, як це часто бувало з виробами західної кіноіндустрії, але побачити на білоруських екранах, скажімо, «Дику охоту короля Стаха» зараз майже неможливо. Здавалося, що цей приклад міг підштовхнути українських цензорів до рішучих дій.

Ніхто чомусь не чіпає фільми радянського виробництва, в яких українці (особливо - бійці ОУН та УПА) зображені винятково нелюдами та вбивцями. А варто було б, оскільки показувати такі речі представникам молодого покоління небезпечно. Інакше ж вийде так, що розумами молоді володітимуть очевидно антиукраїнські сили. Так що давайте починати.

Кінець кінцем, позбавлення прокатних посвідчень купи серіалів жанру "милий мій мене покинув, розіб’юсь піду об кригу" та кустарних копій західних фільмів – це лише один з багатьох необхідних кроків.

P.S. Прохання подати у коментарях якісні, на Вашу думку, російські фільми та серіали, відмова від яких потенційно може зашкодити інтелектуальному розвитку.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець