Гра у дипломатію. Чому Мінські домовленості стрімко втрачають вагу і сенс

Людина на своєму місці / Обозреватель

Українські реалії – це якась суцільна хроніка парадоксів, інакше і не скажеш.

У нашому житті поєднуються речі, які за логікою начебто не можуть відбуватися та існувати пліч-о-пліч. Але складається враження, що всі вже до цього звикли. Можна навіть з’їсти рибку та зберегти при цьому цноту, якщо вміти підлаштовуватися під постійну зміну правил гри. І скандальна історія із закупівлями вугілля на окупованих територіях вже навіть не схожа на ідеальний приклад подібного маневрування.

Протягом останніх трьох років усі до одного учасники Мінського процесу неначе сидять на березі річки і спостерігають за течією, оскільки хочуть врешті-решт побачити, як повз них пропливає тіло переможеного. І для декого, здається, немає жодної різниці, хто переможе і кого переможуть. Іноді, щоправда, доводиться подавати ознаки життя ти висловлювати неймовірну занепокоєність. А то раптом ще комусь здасться, що Європа задрімала немов пересічна бабця у кріслі під час перегляду нудного серіалу. Але серіал на диво виявився зовсім не нудним, хоча під каву з тістечками його не подивишся – надто вже багато там шок-контенту.

Подовжити санкції проти країни-агресора або зробити їх більш жорсткими після нападу на Авдіївку? Ні, давайте вербально підтримаємо нещасних місцевих мешканців і висловимо стурбованість. Надати Україні військову допомогу у необхідному обсязі? Ні, не дай боже, а то раптом Путін колись і на нас нападе – з Гітлером ми цей номер вже проходили. Максимально посприяти євроінтеграції? Ось це можна, тільки малими дозами, виключно чайними ложками. І жодних безвізових режимів, а то ще на голови нам всядуться, неслухи. Отак і співіснуємо.

Раптово постає питання: а чи варто грішити на дзеркало, якщо сам обличчям не вийшов? Ми от сваримо-сваримо союзників, але ж не вони втратили чималенький шмат власної території. Не вони день у день втрачають на фронті бійців. Не вони ведуть війну і несуть шалені збитки. Не вони, а ми. Але замість спроби розв’язання клятого гордієвого вузла наші повноважні представники після удару по лівій щоці думають, як би так зручніше примоститися, щоб і по правій отримати, як велить Святе Письмо, і зуби зберегти. Комусь, може, і смішно спостерігати за цими недолугими діями, а от пересічному гречкосію сумно.

Давайте вже говорити відверто: доки українська делегація у Мінську схожа чи то на шапіто, чи то на збіговисько засланих козачків, Україна змушена буде виключно відбиватися та наздоганяти. З кармічної точки зору бентежить присутність Леоніда Кучми – людини, що має неймовірний талант нищити та руйнувати усе, до чого торкається. З фактичної ж точки зору однозначно зайвим видається Віктор Медведчук. Агов, панове на Банковій, Грушевського та інших вулицях, де звик засідати український політикум! Вам мало того, що ви намагаєтеся домовитися з ворожо налаштованим сусідом, якого можна лише викурити немов чорта ладаном, так ви ще й головним парламентером з вашого боку робите сусідського кума? Не дивно, що західні партнери поводять себе кволо – подібні кадрові рішення зазвичай є дуже схожими на спроби лишити все таким, яким воно є зараз.

Про специфіку мирніх переговорів з Росією

У відповідь на подібні закиди зазвичай можна почути одне й те саме: російські ресурси не є невичерпними, рано чи пізно комори спорожніють, і загарбники повернуться туди, звідки прийшли. Так, звичайно, подібний варіант розвитку подій не варто виключати. Але чи знаєте ви, скільки потрібно чекати на цей щасливий день? Ні, бо цього не знає ніхто. А очікування може затягнутися на віки – спитайте представників націй, що не мають власної держави, вони охоче підтвердять це. Війну не можна виграти виключно за рахунок захисту, бо навіть найміцніші редути мають слабкі місця. І тактика вичікування не може бути тут гідним помічником.

Про російський фактор

Найцікавіше те, що простий люд готовий піти на певні жертви, якщо це буде необхідно. Днями довелося натрапити на дуже емоційний текст, написаний мешканцем окупованого Донецька з проукраїнськими поглядами. Процитувати його в оригіналі не вийде, оскільки цензура просто не пропустить неймовірну кількість лайки. Але лейтмотив є цілком зрозумілим: якщо дехто таки зважиться йти до кінця і почне викурювати чорта, то українці Донбасу навіть повну блокаду згодні терпіти та сидіти на хлібі і воді. Люди за три роки настільки відчули на собі усі нюанси життя в окупації, що готові навіть на такий рішучий крок

Пам’ятка бойовикам

Але панство, що має зробити цей крок, не готове до нього. Чому? А тому, що дипломатія і м’яка сила – наше все. Амінь.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!