Гра на протиріччях. Як Києву варто поводити себе з лояльними мешканцями Сходу

На кордоні між "русским миром" та здоровим глуздом

Мойсею свого часу знадобилося сорок років для того, щоб змінити менталітет євреїв та навчити їх цінувати очевидні речі. В реальному життя на відміну від біблійної легенди іноді з головою вистачає трьох років.

За прикладами не треба далеко ходити – достатньо подивитися на те, що відбувається зараз у Станиці Луганській та інших населених пунктах, максимально наближених до лінії розмежування.

Коли позаминулого року в ці краї заходили українські війська, то їх зустрічали зовсім не як героїв. Місцеві мешканці за довгі роки звикли до типово радянського способу життя, доморощені пропагандисти та вдягнені у дорогі костюми ведучі на російських телеканалах переконували в тому, що хунта прийшла забороняти російську мову , а також їсти снігурів і немовлят, – як тут вийдеш стрічати гостя з хлібом-сіллю? От і виходили з замаскованою під банку з медом вибухівкою та іншими "засобами самозахисту". Багато хто вірив у те, що Росія принесе на їхні землі мир, щастя, злагоду і довгоочікувані батони за двадцять дві копійки.

Два роки потому люди готові зробити що завгодно, аби тільки українська армія не знялася зі звичних позицій та не лишила їх напризволяще. Атмосфера, яка встановилася на сході України з приходом не дуже-то й ввічливих чоловічків у камуфляжі без розпізнавальних знаків, виявилася зовсім не такою, якою її малювали недолугі російські послідовники Геббельса.

Батонів по двадцять дві копійки ніхто так і не привіз – була лише городина другого сорту по гривні за кілограм, та й то - виключно під псевдореферендум, щоб затягнути побільше народу на виборчі дільниці. Про добробут можна було лише мріяти – якщо раніше на мізерні українські пенсії жалілися, то тепер і еквівалент шістдесяти доларів на місяць для багатьох був за щастя. Проросійська ментальність, як виявилося, зовсім не гарантувала спокійного життя та омріяного підвищення соціального статусу – навпаки, можна було запросто загриміти "на підвал", якщо ненароком наступив на ногу гамадрилу, що вважає себе польовим командиром.

Більше того, жалкувати почали навіть ті, хто не змінив за цей час своєї політичної позиції. Особливо це стосується "двічі перебіжчиків", які свого часу абсолютно щиро проголосували на псевдореферендумі за відокремлення від України, пізніше перебралися на території, підконтрольні Києву, але незабаром повернулися назад до рідних пенатів. Вони все ще смачно плюються після самої лише згадки про українську мову та Революцію Гідності, але скромний рівень набутого за два роки досвіду вже дозволяє зрозуміти, що поганий мир кращий за добру сварку. Вони поки не насмілюються говорити вголос про те, що раніше жити було краще та спокійніше – у так званих «ДНР» та «ЛНР» подібні розмови навіть в межах власної кухні все ще можуть мати невиправні наслідки. Але очікування від кремлівських рятівників та реальність навіть у їхній викривленій системі координат не співпали категорично.

Замовкли всі,

Чекаючи коней із вершниками,

З косами й вагою.

Та щось не йдуть, прокляті.

Або б уже сказали, що не прийдуть,

Або скажіть, коли…

Київ у подібній ситуації просто приречений грати на протиріччях. Справа в тому, що як мінімум Луганська область в її законних межах не може похвалитися однорідністю населення. Область свого часу було "пошито" з двох нерівноцінних шматків - донбаського та слобожанського, в якому традиційно переважали проукраїнські настрої. Навіть ймовірність почути від випадкового перехожого українську мову в умовному Сватові вища, ніж у Дніпрі. Саме тому горе-проект "Новоросія" у цій частині області провалився з тріском.

Але при цьому все одно не варто говорити про стовідсоткову підтримку української влади на цих землях. Можна пригадати красномовний приклад Сєвєродонецька чи Краматорська, де навіть події останніх двох-трьох років не допомогли зрушити з нагрітих місць стару правлячу еліту під вивіскою колишньої Партії Регіонів. Чимало місцевих мешканців хочуть жити так, як жили колись, але це вже неможливо. Ставки зросли, питання мови та національної свідомості вперше за чверть століття піднялися дійсно всюди. Вже не можна однією рукою триматися за український прапор, а іншою – за ручку вікна, яке незабаром треба буде відчинити та голосно вигукнути щось на зразок "Путін, ввєді войска".

Приклад трьох балтійських республік та їхнього російськомовного населення доводить, що грати треба за принципом "ти – мені, я – тобі". Хочеш бути повноцінним громадянином – приймай на себе певні зобов’язання. Які саме? Та хоча б спробуй для початку вивчити державну мову та дотримуватися державних законів. Жодних героїчних вчинків – лише те, що взагалі-то прописано у конституції. Сама лише лояльність без готовності до внутрішніх змін не має бути визначальним фактором, до цього нарешті треба звикати.

І саме тому гра на протиріччях виглядає єдиним дієвим алгоритмом стосунків з мешканцями східних регіонів. Так, комусь, звичайно, зайвий раз доведеться доводити те, що він не верблюд, але від цього нікуди не подітися.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!