Автор Без Табу розповідає про підводні течії лінгвістичної реформи та пояснює, чому переводити українську мову на латинку саме зараз зарано, а також радить придивитись на тих, від кого виходить ініціатива.
До учорашнього дня розмови про можливе переведення української мови з кириличної абетки на латиницю мали, м’яко кажучи, неофіційний характер. Латинизацією марили лише окремі «гуртки за інтересами». Наприклад, полонофіли, які вважають, що зміна алфавіту наблизить нас до поляків і змінить їхнє ставлення до українців. Офіційні особи цю тему зазвичай ігнорували або давали зрозуміти, що не є достатньо компетентними у лінгвістичній галузі.
І ось раптом про можливі зміни заговорив один з членів уряду. І це була не міністр освіти Лілія Гриневич, якій ще розгрібати і розгрібати гармидер після попередників, а Павло Клімкін. Хоча здивувало навіть не те, що голова МЗС підняв зовсім не профільне для нього питання, а напрямок, звідки ця ініціатива прийшла. До несподіваних заяв міністра закордонних справ підштовхнула невинна нібито пропозиція Зємовіта Щерека – мовляв, а чому б вам не запровадити латиницю хоча б паралельно з кирилицею для початку?
Міністр Клімкін запрошує до дискусії про абетку
Колись вже доводилося зазначати, що подібна реформа буде дуже клопітною і вартісною. Спочатку треба буде поламати голови над змінами у шкільній програмі – дорослих та зрілих людей навчати новим трюкам нема часу і сенсу, а от з дітей починати цілком логічно. Потім треба буде знайти для цього додаткові кошти у бюджеті і визначитися з конкретними часовими проміжками, після яких можна буде зрозуміти, пішли зміни на користь чи ні. У країні, де з державних шкіл чверть століття витискали російську мову як окрему дисципліну і не витиснули досі на сто відсотків, очікувати на оперативність вирішення проблеми абетки не варто.
Хоча якщо зануритися у історію, може виявитися, що над матеріальною базою довго працювати не доведеться. Бо її розробили ще на початку існування Радянського Союзу «науковці від більшовизму» під ретельним наглядом Луначарського. Спершу у планах було перевести на латиницю лише мови з писемністю на базі арабського алфавіту на зразок азербайджанської, але за традицією подібних нововведень учасники так захопилися процесом, що до 1931 року було створено проекти латинки для мов 73 народів СРСР. Цікаво, що до цього списку не входять грузинська та вірменська мови.
Не надто радикальну реформу (російська мова з кириличною писемністю все ж домінувала) згорнули восени 1936-го в роки великого червоного терору. Адже Сталіну логічно здалося, що єдина спільнота під назвою «радянський народ» повинна мати єдину мову – в іншому випадку прояви сепаратизму неминучі. Найцікавіше те, що тиран виявився правим: першими процес відокремлення від союзного центру запустили три балтійські республіки та Грузія, що на кирилицю не переходили ніколи. Та й найбільш резонансні внутрішні конфлікти траплялися здебільшого там, де історично послуговувалися не кирилицею (Нагірний Карабах, наприклад).
Показовий факт: зараз кирилицею крім України користуються кілька балканських держав (Сербія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Македонія), Білорусь, Казахстан, Киргизстан і власне Росія. Причому на Балканах кирилиця досить специфічна, та й латинська версія мов паралельно присутня. Казахи нещодавно теж зробили крок до «подвійного» варіанту, але Нурсултан Назарбаєв пообіцяв, що до 2025 року кирилична писемність геть вийде з вжитку. Самі бачите, хто є в сухому залишку.
При цьому варто зазначити, що сам лиш перехід на латинку не гарантує відходження від загального російського дискурсу. Он на молдован хоча б подивіться в якості прикладу – вони настільки радикально поставилися до мовного питання, що зробили румунську державною за першої-ліпшої можливості. Але якось так виходять, що до влади регулярно за рідкісними виключеннями приходять політики, лояльні до Москви. Гаразд, президента там тривалий час обирав парламент. Але сам парламент обирали під час всенародного волевиявлення, тобто червону доріжку до сесійної зали різноманітним комуністам та соціалістам стелили виборці.
Проект переходу готовий, також у нагоді стануть навички написання sms у 90-2000-і
Втім, найбільше бентежить інше. Латинська писемність – річ добра і корисна, якщо ми врешті-решт прийдемо до неї власним українським розумом. А поки це все виглядає, як вказівка-шантаж з боку держави, яка давно облизується на українські землі не менше за Росію. Пригадайте, поляки колись і від вшанування українських героїв Бандери та Шухевича на державному рівні спочатку пропонували відмовитися ввічливо та ненав’язливо, вустами істориків, а не політиків. А потім на фоні обговорень ухвалили «закон про бандеризм», недосконалий з юридичної точки зору, але антиукраїнський по своїй суті.
Тож Щерек та його однодумці зараз видаються схожими на данайців з їхніми щедрими дарами, яких варто побоюватися. А якщо зазирнути в історію ще глибше, то можна згадати, що Річ Посполита переходити українців під власний протекторат, працювати на шляхту за хліб та воду і масово схрещуватися католиками спочатку ввічливо пропонувала, а не примушувала. Не відчуваєте аналогії?
Згадайте, колись наш люд масово виступав і проти мовних квот на телебаченні та радіо. Але за кілька років більшість дозріла до усвідомлення правильності цих заходів. От і для зміни писемності настане свій час без порад не по-доброму зацікавлених сторін. А поки можна поцікавитися у Лілії Гриневич думками про міжнародну політику України для відновлення статус-кво.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець