Героїзм, а не дезертирство: Як 51 ОМБр врятувала своє чесне ім'я

51 ОМБр - справедливість відновлено, проте винних не покарано / gregor-ua.blogspot.com

Як бійці 51 ОМБр ледь не стали жертвами системи, чи покарають винних у тому, що кілька сотень ветеранів кілька років мордували по судах, а також – чому мовчить головний військовий прокурор та великий базікало Анатолій Матіос.

За чотири роки війни в українській армії траплялося чимало неприємних речей. І командуванню не завжди вистачало сміливості визнати власні помилки. Скажімо, за періодичні проблеми із забезпеченням та дотриманням пристойних умов проживання на Широкому Лані ніхто й досі не поніс відповідальності, хоча скандал за участю бійців 53 бригади стався два з лишком роки тому. А іноді винними у прорахунках впливових фігур і поготів намагаються зробити пішаків.

Військовослужбовці зі складу неіснуючої вже 51 ОМБр пережили останнім часом чимало поневірянь. І найбільше їм насправді перепало не в зоні бойових дій, а вдома, на мирних землях, де з них неприховано намагалися зробити офірних цапів. Винятково для того, щоб продемонструвати актуальний ще з радянських часів принцип: старший за званням завжди правий, навіть якщо насправді неправий. Для цього навіть не гріх було підключити військову прокуратуру.

Учасників АТО звинувачували в тому, що вони регулярно залишали розташування військової частини без дозволу командування. Лише цього року з’ясується, що молодші командири халатно ставилися до ведення супровідної документації. Зокрема, вони надавали дозволи бійцям виїздити на лікування або ж просто у відпустку через «складну морально-психологічну обстановку після повернення з фронту», не оформлюючи це належним чином. Коли подібних випадків стає забагато, простіше спихнути провину на підлеглих, чи не так?

Військові 51 ОМБр, трагічне літо 2014

На той момент 51 окрема механізована бригада вже мала «сумнівну» репутацію, створену за допомогою зацікавлених осіб. Насправді ж хлопці здійснили справжній подвиг. Наприкінці травня 2014 року 42 військовослужбовці частини після десяти днів під безперервними ворожими обстрілами в оточенні під Червонопартизанськом змушені були скласти зброю і перейти українсько-російський кордон неподалік Ізвариного. Хтось потрапив у полон, інші вирішили не здаватися і прорвалися до позицій ЗСУ. Для початку їх спробували звинуватити у дезертирстві (здавалось, до чого тут сумнозвісний наказ Сталіна #227), але суд у Запоріжжі відпустив усіх бійців під особисті зобов’язання.

При цьому громадськості, звісна річ, не повідомили важливі факти. Зокрема, перехід кордону трапився в умовах повної відсутності боєприпасів, провізії та води. До цього моменту наші відбивалися як могли і обійшлися майже без втрат. Проте кому цікаві прояви героїзму, коли в перший рік війни з Росією декому вигідніше розганяти тему суцільної зради? І дійсно, раптом військові свідомо вирішили перебігти на бік ворога, як це зробили в окупованих Донецьку та Луганську сотні (якщо не тисячі) силовиків. Нісенітниця, звісно, але чотири роки тому чимало українців проковтнули таку наживку.

До того ж, заангажовані офіційні джерела вважали за потрібне не згадувати про участь у виході з оточення бійців 72 ОМБр. Чому? А тому, що паралельно з офірними цапами для контрасту треба створити і образ зразково-показового підрозділу. Ні, до хлопців з 72-ї жодних питань нема і бути не може. Але надто вже активно на їхній історії паряться окремі політичні діячі з президентського пулу. Колишній волонтер Бірюков, який нині відповідає за справи БПП на Миколаївщині, вперто стверджує, що бригада з Білої Церкви звільнювала Маріуполь самотужки без жодної допомоги добровольців (ну, не личить тепер ділитися політичними дивідендами з Білецьким і ко, що поробиш). Згадка про перехід кордону в бік Росії автоматично кидає на героїв тінь з урахуванням того, як вперто ліпили антигероїв з побратимів з Празько-Волинської бригади.

4 років судів позаду

Цікаво було спостерігати за зміною масштабів переслідування військовослужбовців з 51 ОМБр навіть після її розформування. Спершу у справі за статтею 407 КК України (самовільне залишення військової частини або місця служби; за найгіршого збігу обставин, можна отримати від п’яти до десяти років ув’язнення) фігурували 1700 бійців – власне кажучи, усі, хто під час АТО мав стосунок до бригади. Потім кількість «агнців на заклання» зменшилося до 438. Нарешті, цього тижня військовий прокурор Західного регіону Олег Сенюк заявив, що справу закрито за відсутності складу злочину. Лишився ще запорізький «хвіст», який може попсувати життя двом десяткам ветеранів, але й це питання скоро буде закрите.

Крапка у справі – з ветеранів знято ганебне тавро

Але чи буде тепер покаране командування, яке заради прикриття власних помилок було готове принести в жертву сотні підлеглих? Справу за статтею 425 КК України (недбале ставлення до військової служби) було відкрито ще 25 квітня 2018, якщо вірити військовій прокуратурі. Але система за радянською ще звичкою має достатньо сил для опору. Згадайте судовий процес над генералом Назаровим, який супроводжувався висловами категоричного невдоволення з боку найвищих чинів і завершився відносно м’яким вироком для підсудного. Якою є ймовірність того, що Міністерство оборони чи Генштаб зможуть зам’яти справу, пов’язану не стільки з людськими жертвами, скільки з небажанням займатися паперовою тяганиною? Нажаль, вищою, ніж може здатися.

Юридична справедливість встановлена, залишилось відновити історичну

Та найбільше дивує в цій історії мовчання Анатолія Матіоса. Головний військовий прокурор України зазвичай любить зробити собі зайву рекламу на подібних справах. А зараз рекламуватися, схоже, нема на чому. Куди не сунься – навколо один сором.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!