Дурень, знову дурень и дорога

04.07.2016, 12:15
Жахливе ДТП під Києвом вкотре привернуло увагу до проблеми - фото 1
Жахливе ДТП під Києвом вкотре привернуло увагу до проблеми / ДТП kiev.ua

Колумніст Без Табу про те, чому високі штрафи не зупинять любителів швидкої їзди напідпитку.

В деяких спільнотах жарти на тему ідіотів та доріг давно вже стали ознакою поганого тону. Але зараз стан справ такий, що не жартувати хочеться, а віддухопелити декого дебелим дрючком. Тому що так далі не можна, чорт забирай.

Трагічна історія з васильківським ДТП - далеко не перша з початку року. Було ще чимало історій, які не ставали настільки резонансними лише тому, що задурманені алкоголем чи наркотичними речовинами люмпени за кермом вкорочували життя не дівчаткам-школяркам, а сивочолим, скажімо, бабцям та дідусям, які нібито своє вже віджили, і тому галасливому плебсу їх не так жаль. Подібні оказії все ще трапляються навіть у цивілізованих країнах, але не системно, на відміну від деяких республік колишнього СРСР. І причина подібного хаосу лежить на поверхні.

Останнім часом дехто полюбив розповідати про недитячий розмір штрафів за порушення правил дорожнього руху не те що в Америці чи Канаді, а навіть в умовній Естонії. От, мовляв, коли з людини за перевищення швидкості здирають три шкури, то наступного разу вона двічі подумає про те, порушувати їй правила чи ні. Насправді ж питання зовсім не в сумі покарання, а в його невідворотності. Напаскудив – тримай заслуженого стусана, і неважливо, ким ти є, прибиральником чи сином міністра. Саме завдяки цьому естонцям після розпаду СРСР вдалося так швидко ментально перебудуватися і повернутися у звичний для себе стан. Хоча правда ще і в тому, що перебудувати ментально країну з населенням у два мільйони значно легше, ніж країну з населенням у п'ятдесят мільйонів.

Але питання тут навіть не в кількості, а в якості. До чого звикла наша людина? До того, що суворість навіть найбільш драконівських законів у нас компенсується необов'язковістю їхнього виконання. У карному кодексі є чимало статей, за порушення яких можна надовго загриміти до буцегарні і зламати собі життя, але на практиці заведені за цими статтями справи можна ледве не на пальцях перелічити. Канонічний приклад – стаття 156, 75 відсотків епізодів за якою не те що до суду не доходять, а навіть паперового сліду не лишають. Навіть коли правоохоронці не поділяють позицію з серії "жертва сама винна", то охоче закриють очі на прояви свавілля за певну мзду. І неважливо, про що мова – хоч це прості підліткові дурощі, хоч непомірний статевий потяг хворого батька до на диво зрілої зовні доньки-восьмикласниці, закінчується все зазвичай однаково. А наслідки такої байдужості іноді бувають катастрофічними.

До того ж ще з давніх часів на українських землях виробився шкідливий стереотип – з представниками влади завжди можна домовитися про що завгодно, причому іноді питання ціни навіть не стоїть. І самі представники влади, включаючи правоохоронців, дуже попрацювали над створенням цього життєздатного стереотипу. Скажіть відверто, яке конкретне слово-маркер виникає у вас в голові, коли ви чуєте слова "ДАІ" або "Державтоінспекція"? 95 відсотків без особливих роздумів відповість "хабар" і не помилиться. Наскільки великою не була б провина, загладити її можна за допомогою грошей. І неважливо, скільки з порушника мають здирати за певне порушення за законом – десять доларів, сто чи тисячу, але це однаково не допомагає у випадку, якщо "служитель закону" випросить у вас копійчину, зловживаючи службовим становищем, одразу ж забуде про порушення, мило посміхнеться і побажає щасливої дороги. Це не має так працювати, чорт забирай.

І тут ми маємо мимоволі повернутися до іншої трагічної історії імені Олійника-Храпачевського-Медведєва. Чому? А тому, що вона є дуже показовою в плані зміни стереотипів. В Америці, яка давно є для пересічного українця такою собі земною і майже досяжною версією Едему, порушники закону, які ще перебувають при своєму розумі, ніколи не робитимуть різких рухів в присутності полісменів. Чому? А тому, що полісмен в таких випадках за службовою інструкцією цілком має право застосувати службову зброю. Причому застосувати здебільшого безкарно, оскільки дії у випадку "прямої загрози життю" в інструкції прописані чітко.

Можна довго кепкувати з американців через їхні закони з серії "не можна прив'язувати крокодила до пожежного гідранту", але в умовах прецедентного права навіть краще, коли прописані усі можливі дрібниці та форс-мажори (хоча мова зараз, зрозуміло, не про це). І тому безперечне правило "не чинити супротив поліції" закладається в американських головах ще з раннього віку десь поруч із правилом "не бавитися сірниками".

Неважливо, який вирок ухвалить суд у справі Олійника, але на плебс ця історія вже подіяла у правильному напрямку. В якості красномовного прикладу можна згадати цікавий січеславський прецедент. Молода поросль з кавказької діаспори, яка досить компактно проживає неподалік Південмашу, давно любила влаштувати нічний стрітрейсінг по вулицям Робочій та Криворізькій незалежно від пори року, погоди та інших умов. Але десь після Стрітення мешканці будинків, вікна/балкони яких виходять на "червону лінію", раптово усвідомили, що можуть спокійно спати і не смикатися від набридливих звуків моторів – стрітрейсінг припинився.

Як виявилося, старійшини діаспори одного чудового вечора зібрали своїх нащадків і висловилися так чітко, як це було можливо: або припиняйте ваші нічні забави, або перебирайтеся кудись за межі міста (точніше, за межі юрисдикції патрульної поліції), бо панькатися з вами в разі чого ніхто вже не буде, це вам не стара та ледача міліція. Якими б гарячими не були голови молодих кавказців, але корисну навичку "слухати старших і не сперечатися" вони зазвичай всмоктують ще з материнським молоком. Історія ця мала місце не пізніше, ніж за тиждень після київської стрілянини, до речі.

Так що жертва в особі Медведєва, можливо, дійсно була недаремною. І треба розуміти, що без подібних жертв правильне ставлення до правоохоронних органів з боку плебсу виробити просто неможливо. Правильність цього принципу доведена ще академіком Павловим, а Нобелівські премії, як відомо, за красиві очі не роздають.

P.S. Коли мене питають, чому я ніколи навіть не намагався отримати водійське посвідчення, я відповідаю дуже просто – потяг до чарки оковитої іноді сильніший за потенційні побутові незручності. Людина, яка не здатна впоратися зі своїми внутрішніми демонами, має хоча б робити все для того, щоб не випускати їх назовні. Тому краще вже зайву сотню разів за своє життя витратитися на таксі, але знати, що з твоєї вини на дорозі не буде людських жертв.

Цей підхід, звичайно, не ідеальний і місцями неправильний. Але персонажам, які сідають за кермо нетверезими, навіть подібні думки в голову зазвичай не приходять. А дарма.


Публикации