Досьє людини у Мерседесі. Чим насправді завинив Арсеній Яценюк

Зелене світло для пана екс-прем'єра / Страна

Оглядач Без Табу розбирався з природою української ментальності на прикладі кортежа Арсенія Яценюка, який долає все на своєму шляху.

Історія з кортежем Арсенія Яценюка, яку тиражують останніми днями деякі ЗМІ, виглядає чудово з усіх боків. Вона вже як мінімум довела кілька простих речей, про які люди починають іноді забувати. По-перше, сучасний український політик майже завжди є марнотратом. По-друге, український плебс ще не скоро звикне до такого поняття, як "приватна власність". По-третє, принцип "в країні усі рівні, але завжди мають бути рівніші" все ще працює, незважаючи на незадоволення більшості громадян. І незрозуміло, чи то сміятися хочеться від усього цього, чи плакати.

Власне кажучи, перш ніж сварити Арсенія Петровича, який за роки плідної праці на державницькій ниві звик до кортежів та інших розкошів та привілеїв, чи будь-якого іншого персонажа, що загрався у феодала, треба відзначити одну річ. Сам термін "політика" вже давно не має того сенсу, який закладався в нього стародавніми греками. Причому викривився цей сенс ще тоді, коли християнство і близько не було домінуючою релігією у Старому Світі.

Вже за часів Стародавнього Риму середньостатистичний політик являв собою не стільки державного діяча ("політика" з давньогрецької перекладається саме як "державна діяльність"), а звичайнісінького хапугу та халіфа на годину – у сиву давнину навіть рік перебування на якійсь важливій посаді вважався за щастя, оскільки в моді були "перетрушування кадрів" в кращих традиціях Олександра Лукашенка та інші політичні інтрижки. За короткий час потрібно було нагребти під себе якомога більше землі, золота, рабів та інших цінних речей. Не всі, щоправда, доживали до тієї миті, коли можна було піти на заслужений відпочинок і користуватися усіма здобутками досхочу, але то вже інша історія.

З подібним станом речей так чи інакше мали певний час миритися усі нації. Хтось з роками зумів перебороти цю болячку, хоча навіть для улюбленої усіма українськими лібералами Америки корумпований політик ще не став видом, вартим занесення до Червоної книги. Хтось продовжує вперту і певним чином марудну боротьбу з цим комплексом неповноцінності – достатньо подивитися хоча б на італійців. Але є і нації, що поводять себе подібно персонажу старого анекдоту, який не страждає від алкоголізму, а насолоджується ним. Заради можливості збагатитися можна ризикнути навіть нарватися на цілком резонні звинувачення у корупції та репутаційні втрати, але чи зважатиме на них хтось, коли омріяні півцарства та кінь так близько? Відповідь є цілком очевидною.

Яценюк, якого дехто навіть зараз продовжує вважати молодим та прогресивним політиком (і дійсно, на фоні дідуганів з Південмашу, які регулярно рвуться до місцевих рад, Арсеній Петрович здається просто хлопчиськом), звичайно, винен у тому, що довго зловживав службовим становищем. Але винен не на сто відсотків. Тут потрібно робити поправку на середовище, яке сформувало колишнього вже голову українського уряду як політика.

фото зі сторінки Арсенія Яценюка на Facebook

Культ золотого тільця, описаний ще у Біблії, нікуди з наших країв не подівся – і досі величезні багатства, нажиті злочинним шляхом, вважаються значно почеснішими за реальні заслуги. Особливо для представників старшого покоління, які свого часу могли роками стояти у черзі за такими простими речами, як меблевий гарнітур, кришталева люстра чи килим посередньої якості. Людину, якій на голову звалилися значно більші блага, вони підсвідомо поважатимуть, іноді навіть не усвідомлюючи цього. Умовний механізатор дядько Василь з наддніпрянського села навіть може сваритися на умовного Яценюка кожного вечора під час розпиття самогону з сусідами, але в думках у нього зовсім інше: "От би мені такий маєток та кортеж, щоб усі земляки позаздрили!".

От і колишній вже голова уряду, схоже, керується аналогічною логікою. Кортеж з броньованих автомобілів та охорона з автоматами не є для Арсенія Петровича чимось життєво необхідним – так, народ не дуже його любить, але до реального замаху на життя справа навряд чи дійде. Та й гроші, витрачені на цей кортеж за попередніми підрахунками, не є надто вже захмарними – деякі особливо бездарні українські футболісти аналогічні суми отримують за 5-6 місяців мук творчості.

Насправді уся ця історія з традиційним перекриванням дороги заради створення "зеленого коридору" для Яценюка бісить саме через незаслужену привілейованість головного пасажиру кортежу. Хтось зі звичайних спостерігачів зробив з цього приводу дуже влучне зауваження: якби Яценюк був діючим прем’єр-міністром, то на усі ці витівки ніхто б не звернув уваги, бо до них ще з часів Кучми усі звикли, але ж зараз Арсеній Петрович взагалі ніхто і звати його ніяк!

Називати ніким лідера парламентської політ сили, нехай і наспіх зібраної одноденки, яка минулого року не ризикнула самостійно піти на місцеві вибори і, швидше за все, не пройде до Верховної Ради, якщо перевибори відбудуться у найближчі півтора-два роки, все ж якось несерйозно. Але сутність претензії висловлена максимально точно. Наші люди, нажаль, звикли до того, що представникам усіх гілок влади можуть дозволяти собі усе, чого душа побажає. І невідомо, скільки потрібно часу та зусиль, щоб вибити з середньостатистичного українця цей "комплекс сильної руки", бо зароджувався він не сто і навіть не двісті років, хоча і не полонив націю в цілому, на щастя.

Біда ще й в тому, що не лише Арсеній Петрович попався на такому марнотратстві – є і чиновники, в яких начебто і каміння за це кидати не хочеться, але треба. Доки ми цього не зрозуміємо (бо на розуміння політиків з усіма їх показним розкошами розраховувати не доводиться), доти будемо страждати.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!