Дорогою ціною. Як патологічна щедрість та бажання підзаробити ледь не згубили Україну

Українська армія всупереч "реформам" вистояла / Getty Images

Зброя в обмін на second hand, фатальна помилка Кравчука, рекордсмен Гриценко та інші фактори розвалу української армії, що обернулися неготовністю до ворожої агресії.

Дехто з географічних сусідів у своїх типово шовіністичних анекдотах та приповітках давно полюбив наділяти українців такою рисою, як жадібність у термінальній стадії. Зазвичай у таких випадках не обходиться без згадки про шматок сала, заради збереження цілісності якого стереотипний українець готовий навіть матір рідну продати. Але події останніх двадцяти п’яти років доводять, що ці байки з домішками зверхності та ненависті не мають нічого спільного з реальністю. Причому як в хорошому сенсі, так і в поганому.

Днями Генеральна прокуратура оприлюднила сумну статистику розпродажу військової техніки за часи незалежності України. В принципі, ця інформація давно була секретом Полішинеля і темою веселих історій з чималою часткою навіть не правди, а істини. Але обсяги продажів все ж шокували. Навіть найменш підприємливі міністри оборони продавали стільки бойових машин, скільки б вистачило на повне оснащення армій півдюжини найдрібніших членів НАТО. У когось після цього ще виникають питання, чому ворожі сили позаминулого року настільки легко захопили Крим та частину Донбасу?

Але без певних розбіжностей, які дещо викривили реальну картину, все ж не обійшлося. Схоже на те, що врахована була лише техніка, продана за гроші, а не обміняна на щось інше чи просто подарована або ж здана на металобрухт. Подібна вибірковість зненацька зробила головним претендентом на роль всеукраїнського зла – сюрприз, сюрприз – Анатолія Гриценка. Саме в той час, коли він обіймав посаду міністра оборони, було продано за кордон найбільше одиниць військової техніки. Але люди, які років двадцять тому хоча б вміли розв’язувати системи рівнянь з двома невідомими, чудово розуміють, що не все так просто.

Якщо проаналізувати тодішню ситуацію, то виявиться, що левова частка військового арсеналу була роздана у прямому сенсі за безцінь. Павло Лебедєв, останній міністр оборони часів правління президента номер чотири, а тоді звичайнісінький бухгалтер чернівецького військового гарнізону, в кулуарах любив нахвалятися своєю підприємливістю. Якщо вірити дипломованому економісту, то під час активної фази конфлікту у Придністров’ї деякі військові частини, що знаходилися на українській території, непогано заробили на постачанні зброї. Мова йшла, щоправда, не про бронетехніку, а про автомати, кулемети та інші боєприпаси, але поживитися цим добром вдалося обом сторонам конфлікту – як представникам офіційного Кишинева, так і представникам так званої «ПМР». Причому обмін був виключно бартерним і нерівноцінним: іноді за чималеньку партію АК розраховувалися ледве не закупленим нашвидкуруч десь у Румунії чи Болгарії ганчір’ям класу "second hand", яке в Україні в ті часи все ще було страшенним дефіцитом. Отак і жили, власне кажучи.

Проте міняли і дарували за безцінь не лише автомати та гранати. Леоніду Кравчуку вже кілька поколінь день в день пригадують те, що він абсолютно без боротьби відмовився від чималенького ядерного арсеналу. Якщо зважати на непередбачуваність географічних сусідів, то комусь може здатися, що Леонід Макарович вчинив на диво розумно – хто знає, що б сталося, якби окупанти та колабораціоністи на Донбасі мали у своєму розпорядженні такі небезпечні іграшки? Дехто також вважає першого президента незалежної України заручником становища: як не крутіть, а два десятиліття тому він мав ледве не зі шкіри вилізти, щоб одночасно здобути прихильність Вашингтона та Москви. Але за цим принципом у заручники становища можна записати, скажімо, і дипломата-невдаху Невілла Чемберлена, чия бездіяльність стала однією з багатьох причин початку Другої світової війни.

Правда в тому, що Україна позбавилася ядерного арсеналу навіть не за безцінь, а фактично задарма. Меморандум, підписаний 5 грудня 1994 року у Будапешті, зараз не годиться навіть для того, щоб повісити його у рамці на стіні президентського туалету разом з іншими непотрібними, але коштовними папірцями. Дехто, звичайно, може зауважити, що Америка все ж допомогла нам у боротьбі з московськими загарбниками та їх поплічниками. Але ця допомога є виключно союзницьким обов’язком, до виконання якого Барак Обама і так поставився несподівано відповідально (чого від його наступника чи наступниці чекати , мабуть, не варто). Інші сторони, що підписали горезвісний або ж рятівний (це кому як здається) меморандум або ж просто задекларували наміри допомагати Україні, в кращому випадку не поворушили і пальцем.

Зараз ми опинилися у тому стані, коли відновлювати боєздатність армії доводиться з нуля і переважно власними силами. Зрозуміло, що кожна молода країна, як і молода людина, має набивати власні ґулі, оскільки чужі помилки дуже часто є недостатньо показовими для ефективного навчання. Але у випадку з армією Україні скоріше гикаються витівки представників радянського народу, які вчасно для себе перевдягнулися у жовто-сині кольори. Щедрість, знаєте, іноді буває дуже згубною і навіть смертельно небезпечною.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!