Оглядач Без Табу пояснює - чому з пропагандиста Гужви не варто ліпити жертву політичних репресій, а «хунті» треба припинити бути лагідною по відношенню до антиукраїнських сил.
Так звані «професійна етика» та «журналістська солідарність» – найогидніше з того, що взагалі можна розгледіти в пострадянських ЗМІ. Так-так, саме в пострадянських, а не в українських, бо замість різноманіття думок тут панує горбачовський плюралізм за відмашкою згори. А критикувати представника цієї галузі, який годує народ навіть не брехнею та нісенітницями, а ворожою пропагандою, не можна в жодному разі. Бо треба дотримуватися етики і солідарності. Це, щоправда, не заважає давати слово в прайм-тайм негідникам на зразок Портнова і писати про таємні в’язниці СБУ, лякаючи психологічно нестійку частину аудиторії.
Ігор Гужва та кишенькова медіа-імперія, керівником якої він чи то був, чи то лишається, є яскравими уособленнями цієї пострадянщини. Це навіть не плюралізм, а імітація плюралізму, оскільки сайт з красномовно неукраїнською назвою «Страна.юа» має зовсім вже неукраїнську редакційну політику. Подача матеріалу, як нібито корисного, так і відвертого сміття, там завжди відбувається однаково – з активними спробами помножити на нуль значущість здобутків Революції Гідності та нагадати – як гарно було дружити з Росією. І ще більше огиди викликає той факт, що читач на подібну подачу охоче клює.
Зараз вже не вперше ці кремлівські пропагандисти намагаються виставити себе «жертвами кривавої хунти». Пишуть відкриті листи на адресу президента, в яких жаліються на тиск з боку влади та особисто голови держави. Прямо натякають на те, що кримінальні провадження проти їхнього шефа є надуманими або ж взагалі фальшивими. А сам шеф тим часом тікає за кордон і просить політичного притулку.
От тільки фокус в тому, що втік Гужва не до Росії. Бо його повернення на історичну батьківщину означало б провал проекту «Страна.юа». Але рейтинги ресурсу дають зрозуміти, що до провалу тут ще далеко. Та й взагалі кудись до Ростова чи Московської області заведено тікати, коли справи складаються зовсім вже безнадійно.
У грудні 2017 року «Страна.юа» опинилась у топ-10 новинних сайтів суспільно-політичної тематики
Он подивіться на деяких представників попередньої політичної еліти. Іванющенка скільки не лякали покаранням за численні злочини часів правління Януковича, скільки не оголошували у міжнародний розшук, а він все ходить гоголем. Причому не в Підмосков’ї, а в Монте-Карло. Олігарх-утікач Онищенко теж не до Тинди подався, а крутиться десь в Швейцарії, поближче до Коломойського, якому в ситуативні союзники набивається. Навіть уродженець Калуги Азаров, плоть від плоті «русского міра», спочатку думав податися на постійне місце проживання до Австрії, перш ніж осів таки на батьківщині.
До Австрії попхався зараз і Гужва. Причому попхався з апломбом, а не тихенько і майже інкогніто, як колись хотів Микола Янович. І не треба дивуватися, якщо Відень таки визнає його жертвою політичних переслідувань і надасть притулок, бо надто вже редакторські монологи нагадують казку про лисичку з качалочкою. Аналогія ця не є випадковою, оскільки австрійці ризикують пригріти під серцем чималенького аспида, одночасно дещо попсувавши стосунки з нами. Втім, це хороше питання, хто там що хоче попсувати.
Імпотенція українських правоохоронних органів, звісно, вражає дуже неприємно. Версію, згідно якої одіозного пропагандиста випустили за межі країни надто спокійно, бо звинувачення на його адресу були сфабрикованими і брехливими, розглядати всерйоз не варто. Всі вже побачили, що собою являють «Радіо Вєсті» та «Страна», на чиї кошти живуть і що проповідують. Це, нажаль, той вид державної зради, за який в Україні простіше покарати кількома ударами по пиці, ніж в судовому порядку.
Але навіть за наявності угоди про екстрадицію з Австрією та ймовірної відмови у наданні Гужві політичного притулку повернути втікача буде неймовірно важко. Адже суд разом з ГПУ оформили все так, щоб одного чудового дня перед злочинцем з пером замість ножа відкрився зелений коридор. Не він перший, і не він, мабуть, останній. Одна рука продовжує мити іншу в тих випадках, коли когось чи щось треба брати до «єжових рукавиць».
Треба нарешті чітко усвідомити: навіть якщо тиск влади на видання кремлівських пропагандистів є частково невиправданим та жорстким, це все одно не можна назвати наступом на свободу слова. Бо свобода слова – це можливість поширювати інформацію, яка не виходить за межі законів і не загрожує безпеці держави. Десь в США подібний інтернет-ресурс на легальному положенні не проіснував би й двох діб, а в Україні спокійнісінько животіє вже протягом двох років. Який же це наступ, вибачте? Якщо це дійсно кривава хунта попира права, то якась вона надто вже вайлувата та лагідна.
Зате захисники з інших ЗМІ, що напирають на «професійну етику» та «журналістську солідарність», вже починають потихеньку подавати голос. І забувають при цьому прописну істину: свиня не перестане бути свинею і не почне гавкати, якщо її регулярно називати собакою. Он Янукович теж міг не вляпатися в історію, якби без вагань підписався під асоціацією з ЄС, але замість президента-інтегратора (якого дехто досі, до речі, продовжує ліпити з Кучми) перетворився на першого в історії Україні президента-втікача.
Кінець кінцем, колись і Гужва рано чи пізно опиниться десь у Ростові. Бо Відень такої кількості непотрібу не витримає.
Ну, а поки цього не сталося – слухаємо музичну композицію Богдана Процишина та Вєсті.ЮА.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець