Боротьба з радянською спадщиною та наслідками червоного терору чимось схожа на видалення застарілих шрамів майстерною рукою пластичного хірурга. Від цього нікуди не подітися, якщо кортить перемогти у війні з Росією та росіянами.
Субота, 5 серпня. День пам’яті з нагоди роковин початку «Великого терору» промайнув, м’яко кажучи, непомітно. До свічок в кутках екранів телевізорів всі вже, здається, звикли, і навіть не звертають увагу на те, що інформаційна політика деяких каналів цим свічкам несамовито суперечить. Вечірні новини в суботу дивляться або за звичкою, або коли робити геть нічого. Кінець кінцем, більшість населення України зараз хвилює зовсім не минуле, а теперішнє – наприклад, боротьба зі спекою та її наслідками.
Проте одне питання зняти з порядку денного не вийде навіть за сильного бажання. Чи варто зводити поняття радянського терору виключно до подій 1937-38 років? Цей період, звісно, варто виокремлювати хоча б тому, що кількість репресованих в порівнянні з іншими часами була аномально великою. Але насправді рамки тоталітарного свавілля є значно ширшими, і увагу треба звертати навіть на неочевидні, здавалося б, історичні факти.
От коли, скажімо, закінчилася активна фаза репресій проти тих, хто боровся за Україну і все українське? Дати конкретну відповідь з точністю до року буде важкувато. Але в якості маркера можна використати фільм «Далі польоту стріли». Про його існування зараз мало хто згадає, оскільки на телебаченні показувати проблемне кіно ніколи особливо не любили. На екрани картина вийшла десь за рік-півтора до остаточного розпаду СРСР, і невдоволені заангажовані кінокритики зауважували: щось дуже слабкою стала центральна влада, у попередній п’ятирічці цей фільм не те що на екрани не випустили б, а навіть знімати не дали.
Режисер Василь Вітер так згадував про ті часи: «Це був один з останніх ігрових фільмів у Союзі проти чинної влади. Картина про те, що українську націю фактично знищували в тій державі. Фільм викликав значний резонанс, мене називали антирадянщиком, були критичні рецензії. Та коли ми привезли картину для показу в місця, де її знімали (Південна Україна, Херсонщина), глядачі зустріли її дуже схвально. Адже в ньому йшлося про долю цих людей, про підтоплення земель, коли під водою зникали їхні села». Ось це і була критична точка – українцям нарешті дозволили публічно обговорювати проблеми етнічного характеру, геноцид в усіх його проявах. Вільно дихати на повні груди ще було неможливо, але рух в цьому напрямку вже розпочався.
За великим рахунком, антиукраїнський терор з боку Москви тривав не кілька років, а кілька десятиліть. Ще наприкінці 20-х говорити про українізацію було дозволено і модно – сама лише п’єса «Мина Мазайло» за авторством Миколи Куліша чого варта. Але буквально по завершенні Голодомору сам Куліш опинився за ґратами і на волю вже не вийшов. Він був не єдиним митцем, який постраждав від рук катів російського тоталітарного режиму виключно через те, що волів донести до свого глядача/читача правду про те, що відбувалося навколо. А в Кремлі тішилися, продовжуючи очищення загарбаних земель від «ідеологічно чужих елементів».
Варто визнати, що методи суто імперських покарань за прояви національної ідентичності були різними. Захотіли – відібрали у населення зерно разом з іншим провіантом, мотивуючи це страшним неврожаєм на питомо російських територіях. Захотіли – почали засилати до таборів усіх, хто бодай трохи починав сумніватися в праведності радянської ідеології. А що поробиш, створення єдиної спільноти під назвою «радянський народ» вимагало не одного і навіть не двох переходів за межі фолу. А траплялися ж і геть абсурдні обвинувачення. Після Другої світової війни, наприклад, чимало українців потрапили під репресії через те, що більш-менш непогано володіли німецькою мовою і теоретично могли співпрацювати із загарбниками під час окупації.
Але знаєте, що насправді прикро? Серед громадян України досі вистачає тих, хто дії Сталіна та його оточення не просто підтримує, а й знаходить їм раціональне виправдання. Причому мають подібні переконання не лише колишні номенклатурні працівниці, що на старості літ вийшли на вулиці торгувати насінням. Цілком публічні особи на зразок народних депутатів чи головних редакторів поважних нібито видань іноді можуть бовкнути – радійте, мовляв, що вас не всіх розстрілювали, а через одного.
Уроки некромантии. Кто и зачем пытается оживить дух Иосифа Сталина
Радіти якщо і варто, то з іншого приводу. Чверть століття тому поява у шкільному курсі української літератури «Тигроловів» Багряного була неможливою за визначенням. Нехай Союз і розвалився, але Москва для наших офіційних осіб все ще лишалася «другом, товаришем та братом». А зараз в окремо взятому обласному центрі навіть можуть дозволити собі перевести на українську мову навчання усі школи з російською мовою викладання. І батьки – от же ж дивина – не обурюються і не влаштовують акції протесту.
Боротьба з радянською спадщиною та наслідками червоного терору чимось схожа на видалення застарілих шрамів майстерною рукою пластичного хірурга. Від цього нікуди не подітися, якщо кортить перемогти у нескінченній війні. Тішить те, що прихильників радянської ідеології в Україні з кожним роком меншає не лише через природні причини. Але в цілому роботи в цій царині непочатий край.
І гасло «Ніколи знову» тут звучить не менш актуально, ніж у випадку з гітлерівською окупацією, адже сталінізм на гітлерізм - тотожні.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець