Стокгольмсько-гречаний синдром. День пам'яті жертв політичних репресій як новий лакмус

22.05.2017, 10:35
Цинічна хода "опозиціонера" - фото 1
Цинічна хода "опозиціонера"

Оглядач Без Табу задається питанням - чому політики-маргінали та жертви політичних репресій не можуть одне без одного.

Професор Юрій Шевчук протягом останніх років неодноразово піднімав тему типової для України мовної шизофренії. Мовляв, українці чомусь водночас намагаються і зберегти свою мову, і не випадати при цьому з російськомовного простору. Проте насправді подібний дисоціативний розлад має місце не лише в лінгвістичній царині. На соціально-побутовому рівні теж доводиться частенько спостерігати випадки, під час яких порядна і правильна нібито людина демонструє власне подвійне дно. День пам’яті жертв політичних репресій, що відзначається 21 травня, є ледве не ідеальним моментом для подібних спостережень.Згадайте, з яким завзяттям деякі «політичні діячі» нападали на ветеранів АТО, що нібито насмілилися «підняти руку на ветеранів справжньої війни». Якщо розібратися в ситуації, виявиться, що і ветерани Другої світової там були здебільшого несправжніми, і не бив їх ніхто, і учасники поточної війни бійку не починали. А факт наявності серед учасників конфлікту тітушок, що звикли продавати, і поготів дискредитує учорашніх номенклатурних дочок та синків з антиукраїнською позицією. Проте головна проблема полягає навіть не в цьому.

Кілька років тому під час передвиборчої кампанії у гонитві за посадою міського голови Дніпропетровська Олександр Вілкул неодноразово обіцяв відстоювати інтереси усіх «постраждалих під час Великої Вітчизняної війни». Мабуть, спічрайтери надто погано попрацювали, оскільки захищати певні категорії жертв тих часів не готові ані політик-невдаха, ані партія, членом якої він є. Чому? А тому, що треба дотримуватися обраного політичного та ідеологічного курсу. Інші члени колишньої Партії Регіонів теж грішили обіцянками, виконати які не могли зі зрозумілих причин, до речі.

Дайте відповідь на просте питання: чи можна вважати жертвами воєнних часів тих українців, що потрапили під каток радянської репресивної машини через участь у національно-визвольній боротьбі в період з 1939 по 1945 роки? Не лише можна, але й необхідно, і це навіть закріплено на законодавчому рівні. Але пересічний 90-річний колишній повстанець, що пережив не лише поневіряння у таборах на околицях червоної імперії, але й осуд так званих співгромадян у радянські часи, для Вілкула та його товаришів за визначенням є ворогом. Чому? А тому, що він не бажав схиляти голову перед московськими загарбниками, на відміну від членів колишньої Партії Регіонів. Тих самих, які іноді без команди з Кремля, здається, навіть дихати на повні груди бояться. Те ж стосується і звичайних людей, що не воювали і не тримали в руках зброї, але при цьому становили небезпеку для тоталітарного ладу.

Парадокс, однак, в тому, що донецько-криворізькі популісти та ідейно схожі на них політичні сили в критичних ситуаціях намагаються смикати саме цю частину електорату. Згадайте, хто і чому свого часу активно лобіював прискорення початку соціальних виплат так званим «дітям війни». В перших рядах серед лобістів, звичайно, були так звані комуністи, але й менш радикальні лівоцентристи охоче підписалися під цією ініціативою. Поспіх пояснювався дуже просто: вікова категорія прихильників КПУ, ПР та інших подібних партій почала стрімко вимирати з цілком природних причин. А дещо молодших діючих та потенційних пенсіонерів треба було чимось приманити. Розрахунок на голоси був логічним, але на перший погляд не дуже надійним.

І тут сталося те, чого в адекватній реальності статися не мало. Нащадки мільйонів українців, репресованих радянською владою, в одну мить начхали на власні принципи. Вони побігли займати чергу до найближчих відділень ощадбанку, відбиваючись одне від одного сумками, палицями та іншими предметами, що траплялися під руку. Виявилося, що можна за безцінь купити тих, хто ще років 30-40 тому принципово не вступав до лав комсомолу та комуністичної партії – принциповість ця виявилася такою ж химерною, як і діяльність не забороненої тоді ще КПУ. Звідси ж ростуть ноги і деяких інших дивацтв – узяти хоча б хронічне небажання монетизувати пільги для проїзду в громадському транспорті.

Коло раптово замкнулося. Маргінали-популісти роздають гречку заради того, щоб за них проголосували малозабезпечені верстви населення. Пільговики, в свою чергу, голосують за маргіналів-популістів виключно в сподіванні отримати перед наступними виборами ще кілька пакетів гречки. Розірвати його можна, але на це потрібен час. Можливо, навіть багато часу. І під час кількох найближчих виборів нам гарантовано доведеться спостерігати за цим дивним симбіозом, який не несе в собі нічого корисного з точку зору держави і державництва.

Порядний пересічний громадянин звісно ж, пом’яне добрим словом усіх жертв політичних репресій. Можливо, не лише словом, але й свічкою чи чарчиною в режимі «не чокаючись». Але треба пам’ятати про те, що не всім живим жертвам потрібне співчуття. Їм потрібна гречка, а прийняти її можна навіть від нащадків червоних катів – руки через це не відсихають, як виявляється. Тож навіть тут доводиться іноді відокремлювати мух від котлет.

Жаль тільки, що деякі справжні людські цінності в сучасній Україні давно знецінилися.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
powered by lun.ua

Публикации