Далі польоту стріли. Чому не варто перебільшувати значущість серпневого путчу

11:15, 21 августа
Все почалося задовго до барикад - фото 1
Все почалося задовго до барикад / colta.ru

Автор Без Табу згадує, коли насправді помер СРСР та як сприймали путч у Росії та в Україні.

Останнім часом стало дуже модно надавати завеликого значення деяким подіям, що відбувалися в останні роки існування Радянського Союзу. Особливо прийнято перебільшувати значущість серпневого путчу двадцятип’ятирічної давнини, який дехто звик називати державним переворотом. Один з членів ДКНС і досі вважає, що це була спроба окремих політичних діячів врятувати державу. Але рятувати насправді було вже нічого.

Союз Радянських Соціалістичних Республік де-факто помер 14 березня 1990 року. Саме цього дня однодумці покійного вже академіка Сахарова – неоднозначної, але цікавої в історичному плані людини – довели до логічного завершення справу, за яку після обрання народним депутатом узявся Андрій Дмитрович. Останнім прижиттєвим бажанням світила науки була відміна шостої статті радянської конституції, відповідно до якої уся влада в країні концентрувалася в руках КПРС. Підсумки голосування по цьому питанню остаточно вибили ґрунт з-під ніг представників партійного апарату – вони раптово перетворилися з небожителів на звичайних радянських громадян. Юридично, звичайно ж, а не фактично, але таки перестали.

Москва тоді виглядала зовсім інакше / yandex.ru

Ледве не наступного дня з’ясувалося, що баланс сил протягом останніх невідомо скількох років тримався виключно за рахунок первинного страху левової частки плебсу перед партійними керівниками. Раніше партія могла сказати "треба", і усі нижчі ланки харчового ланцюга включно з комсомолом без зайвих роздумів поспішали виконати замаскований під "прохання робітничого класу" наказ. На момент відміни шостої статті, в свою чергу, наказали довго жити усі більш-менш стійкі тоталітарні культи – навіть Леніна вже почали вважати негідником або щонайменше пропонували припинити ідолопоклонство і поховати вождя світового пролетаріату як звичайну людину. Причому лунали ці заклики не на кухнях та концертах-квартирниках, а у прямому ефірі на всю країну у п’ятницю ввечері після чергового випуску новин. Ще три роки тому за такі крамольні промови можна було і партбілет на стіл покласти, але зараз у Кремлі на це просто не реагували. Підлеглі остаточно переконалися тому, що і король, і його свита голі-голісінькі.

Власне кажучи, усі події наступних двадцяти місяців аж до підписання доленосних паперів у Біловезькій пущі стали логічними наслідками рішення, прийнятого Верховною Радою СРСР 14 березня 1990 року. Люди, які незадовго до цього поїхали у тривалі відрядження, після повернення не пізнавали батьківщину. Навіть Москва буквально за півроку перетворилася з монолітного пам’ятника тоталітарної культури на дику суміш Шанхая, Стамбула, Белграда та тодішніх паризьких гетто – що вже говорити про провінцію. Процес пішов, як влучно помітив Михайло Горбачов, з дозволу якого був запущений механізм руйнування того, що Рональд Рейган колись назвав імперією зла.

Україна повільно, але невпинно почала відколюватися від союзного центру ще у 1989 році – саме тоді було створено Народний рух України за перебудову (мало хто зараз пам’ятає, що початкова назва звучала саме так). Реакція Москви була дещо незвичною: якщо раніше за найменший прояв українського націоналізму могло добряче перепасти на горіхи, то тепер Кремль поводив себе так, неначе нічого не відбувається. Але не помітити зміни було просто неможливо. Найбільш знаковими в цьому плані були сім днів лютого 1990-го: спочатку Верховна Рада УРСР офіційно зареєструвала НРУ, визнавши тим самим легітимність опозиційної по суті організації, а за тиждень пішов з життя Володимир Щербицький, якого відправили у відставку з посади першого секретаря ЦК КПУ ще минулої осені, але все ще побоювалися, немов тіні батька Гамлета. Багатьом вже тоді стало зрозуміло, що шляхи метрополії та головної житниці от-от розійдуться назавжди, що одного чудового дня і сталося.

Україна почала прощатися з імперією значно раніше / lenta.ru

Серпневі події 1991 року нікого в Україні особливо не зацікавили і не схвилювали. У майбутній Верховній Раді першого скликання демократи та ліберали хоча й не мали більшості голосів, але ігнорувати їхню позицію було неможливо. Провінція взагалі жила своїм життям: хтось викопував картоплю, хтось засмагав на чорноморському узбережжі, а мешканці кількох наддніпрянських сіл, які за дивним збігом обставин вранці 19 серпня на кілька днів залишилися без електроенергії, і взагалі спочатку не могли зрозуміти, що там сталося у Москві. Тим дивнішою виглядала кількість народу, яка вже 24 серпня наживо спостерігала за історичною миттю здобуття незалежності…

В цей момент чомусь пригадується фільм "Далі польоту стріли", прем’єра якого відбулася наприкінці 1990 року. Автор картини Василь Вітер справедливо вважав своє творіння ледве не останньою радянською стрічкою на антирадянську тематику, що мала хоча б якийсь резонанс, і був правий. Усі наступні спроби критикувати тоталітаризм у будь-яких його проявах були схожими на добивання мертвого тіла руками і ногами. З цього ракурсу можна подивитися і на серпневий путч наступного року. Неважливо, що це було – чи спроба врятувати державу, чи спроба остаточно її добити, але держава ця наприкінці літа 1991-го вже не подавала ознак життя.

Так що не варто робити з мухи слона, любі мої. Особливо постфактум.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Другое на тему
Комментарии
Публикации