Чи то Магадан, чи то Майамі. Кілька слів на день народження незвичайного міста

З днем народження, Дніпро! / doroga.ua

До 240-річчя Дніпра - колиски Революції Гідності

Це місто дуже непросто полюбити з першого погляду. Це не Полтава, яка вже на ґанку автовокзалу зустрічає тебе приємним хвойним ароматом і повітрям, що здатне викликати легке запаморочення через незвичну насиченість киснем. Тут в найгіршому випадку подих перебивається ранковим смогом, але найчастіше і без смогу дихається важкувато. Справа навіть не у великій кількості заводів, що працюють за відверто застарілими технологіями та забруднюють усе довкола. Просто є міста-донори, а є міста-вампіри. Прихильники творчості Валер’яна Підмогильного з цим визначенням погодяться дуже охоче.

Речей та об’єктів, з якими у малого Гриця Вареника асоціювався Дніпро-Січеслав, вже не існує. Ремонт площі перед залізничним вокзалом і будівництво метро давно закінчилися, тому нема вже ні паркану, за який так хотілося зазирнути, ні тимчасового трамвайного кільця біля старого автовокзалу. Та й самого автовокзалу вже нема – на його місці стоїть непристойно банальний торговельний комплекс, всередині якого вирує продаж різнобарвного ганчір’я. Трамвайних маршрутів за номерами три та десять, якими частенько доводилося користуватися, теж давно не існує. Приміщення річкового вокзалу, слава богу, ще на місці, але за призначенням вже давно не функціонує. Це колись можна було домчати водою з рідного села до обласного центру ледве не за півгодини навіть проти течії, але в наші часи водний транспорт, нажаль, наказав довго жити.

Іноді починає здаватися, що це місто ніби зшите з десятків абсолютно несумісних клаптів. Двадцять хвилин трамваєм від вокзалу в один бік – і ти опиняєшся на мальовничому пагорбі, де вистачає музеїв, навчальних закладів і просто красивих будівель. Двадцять хвилин трамваєм в інший бік – і перед очима вже типове пострадянське гетто, дивна суміш пошарпаних багатоповерхівок та нав’язливих малих архітектурних форм, які непередбачувано з’являються, зникають і знову з’являються. Після заходу сонця тут краще не ходити без зайвої потреби навіть за наявності летальної зброї. Якщо проїхати трішки далі, то можна буде потрапити на Метеор – місце, яке у старшого покоління місцевих мешканців асоціюється виключно зі спортивними успіхами (хоча прикрих поразок теж вистачало, треба зазначити). Говорять, що десь тут можна зустріти самого Олександра Рикуна і випити з ним по келиху холодненького пивця. Як, ви не знаєте, хто такий Рикун? Тоді ви нічого не знаєте за футбол, як сказали б в Одесі.

Місто перестало бути закритим для іноземців менш ніж тридцять років тому, і зараз тут вже нікого не здивуєш різноманіттям національних меншин та колоритних образів. Переселенці з Кавказу трапляються ледве не на кожному кроці, але при цьому абсолютно не здаються нав’язливими. Втікачі від жахів війни за Нагірний Карабах настільки міцно пустили тут коріння, що без них вже не можна уявити ані торгівлю харчами, ані одноповерховий Дніпро – скупчення старезних будиночків у балках, яке виглядає цілком собі сюреалістично на фоні новеньких житлових масивів. Африканські та арабські студенти давно вже перестали дивувати своєю присутністю та кольором шкіри – вони останнім часом почали оселятися навіть у небезпечних для них раніше районах, хоча й розуміють, що більшості місцевих мешканців поки так і не вдалося витравити з себе внутрішнього шовініста.

Євреї? Цілком справедливо здається, що вони тут були завжди. Останнім часом Дніпро цілком логічно перетягнув на себе ковдру у боротьбі за звання єврейської столиці навіть не України, а усього колишнього СРСР. Так, хасиди продовжують їздити до Умані, історики продовжують нагадувати про те, що євреї колись були у Львові етнічною більшістю, а Одеса продовжує вважати себе лідером імпровізованого рейтингу. Але ось у чому парадокс – найбільший єврейський культурний центр знаходиться саме у місті на Дніпрі. Найвпливовіший з українських євреїв не лише народився тут, але й зробив собі ім’я. А коли настав час рятувати не лише місто, але й усю країну від загарбницької навали, він з чужою та божою допомогою перетворив місто на колиску Революції Гідності. Від сліду обраного богом народу тут нікуди не подітися, бо він є всюди, і це додає певного шарму.

З роками місто змінює свою сутність, одні легенди затуляють собою інші. Колись новачкам, що приходили працювати на Південмаш, під час перших колективних посиденьок неодмінно показували будинок, в якому мешкав юний ще Йосип Кобзон. Зараз про поганеньку радянську копію Френка Сінатри тут не те що ніхто не згадує – його навіть звання почесного громадянина міста позбавили цілком справедливо, а більшість місцевих мешканців навіть не знає про те, що палкий прихильник бурятів колись тут мешкав. Народ навіть дозрів до того, що вперше обрав міським головою не "міцного господарника", і результати цього вибору вже помітні.

Чи то Магадан, чи то Майамі. Чи то стіна, чи то плече, яке здатне розвалити стіну. Чи то вотчина січовиків, чи то прихисток для тих, від кого царська Росія колись захищалася межею осілості. Кожен бачить це місто по-своєму, кожен любить його по-своєму. А вік у таких випадках зовсім не важливий.

З днем народження, Дніпро-Січеславе!

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!