Червоні дні календаря. Чи потрібні Україні 1 травня та 8 березня

Свято чи не свято?

Оглядач Без Табу пояснює, чому нова задумка Володимира В’ятровича – відмінити святкування в Україні 1 травня та 8 березня - має право на життя.

Якось минулого року літературознавцю Варенику доводилося вже зазначати, що Володимир В’ятрович окрім інших чеснот має ще й майже божественний талант тролля-провокатора. Зазвичай ця суперздібність дає про себе знати зненацька, іноді це стається цілком несвідомо. Але вміння розбурхати народ через елементарний нібито привід чимось схоже на шило у мішку – якщо воно є, його не приховаєш. До того ж, подібні історії зазвичай чудово викривають справжні обличчя деяких героїв публічного простору.

Так сталося і цього разу, коли директор Інституту національної пам’яті логічно запропонував перекроїти формат щорічних "червоних днів календаря". Його думку легко можна зрозуміти: країна, в якій ми живемо, давно вже зветься не УРСР, але святковий розклад лишився цілковито радянським, якщо не рахувати кількох деталей на зразок Дня незалежності чи Дня конституції. Більше того, деякі свята суто ідеологічно не відповідають поточному офіційному курсу України. Сказати, що бажання Володимира В’ятровича змінити звичний уклад викликало обурення – не сказати нічого. Але для визначення з власною позицією треба для початку розібратися з матчастиною.

Будь-яке свято після потрапляння до радянської системи цінностей рано чи пізно зведеться до вивільнення назовні неймовірної кількості непотрібного пафосу. Додайте до цього купу політичних лозунгів лівого спрямування та/або прославлення диктаторських режимів – отримаєте повну картину.

Скажімо, 1 травня у первозданному вигляді відзначається ледве не у половині держав світу, але лише у деяких країнах колишнього СРСР у цей день відзначають не солідарність працюючого люду, а велич Москви як Третього Риму зі славними промовами на адресу диктаторів, які до запровадження цього свята не мали жодного стосунку.

На українському Лівобережжі за часів легітимного існування КПУ першотравневі демонстрації взагалі були збіговиськом радикальних українофобів. Ви можете собі уявити, щоб у наші часи десь у Альбукерке купка мексиканців вийшла на демонстрацію з лозунгами іспанською мовою на зразок "Америка наша" та "Грінго, забирайтесь геть"? Отож бо й воно, що ні. А тут до останнього часу на подібні речі дивилися крізь пальці.

Схожа ситуація склалася і з 9 травня. Мало хто звертає увагу на те, що капітуляція режиму Гітлера у абсолютній більшості країн світу відзначається днем раніше – 8 травня, а фактичною датою закінчення Другої світової війни є 2 вересня 1945 року – саме тоді капітулювала Японія. Але в Радянському Союзі було золоте правило: якщо вождь чогось хоче, то його забаганку треба виконувати. Через це у радянській пропаганді вималювалося досить специфічне визначення "Велика Вітчизняна Війна", яке фактично відмежовувало звитяги героїчної Червоної Армії від старань інших союзників (згадувати, наприклад, американську допомогу за ленд-лізом московські літописці та історики не люблять і досі). 9 травня в якості Дня Перемоги пояснюється геть просто: на момент підписання капітуляції у Німеччині була десята година вечора, а куранти на кремлівській вежі давно вже пробили північ. От і вийшло усе немов у старому єврейському анекдоті – у всіх субота, а у Йосипа Віссаріоновича четвер. До речі, за часів цього тирана 9 травня святом не вважалося, адже навіть цей кривавий деспот розумів, якою страшною ціною далася та перемога.

8 березня у нинішньому вигляді і взагалі є нічим іншим, як дзеркальним відображенням 23 лютого. Так-так, того самого дня, який в українських календарях вже перестав бути червоним. Взагалі, виокремлювати аж один день на рік для пафосних та офіціозних привітань на адресу слабкої нібито статі – це статева дискримінація у найкращому вигляді. Будь-який справжній чоловік скаже вам, що увагу жінці треба приділяти 365 (а іноді і 366) разів на рік – вранці, вдень, ввечері та бажано ще й вночі. Хоча коли життя перестає бути хоча б трохи чуттєвим і перетворюється на банальне та нецікаве виконання незрозуміло ким прописаних обов’язків, то наявність подібного свята (та ще й з державним вихідним днем) є досить вигідною. Придбав якогось букетика раз на рік разом з пляшкою дешевого шампанського, жбурнув в бік дружини і пішов спати – завтра буде важкий день, особливо похмілля.

Подібний погляд на свята може здатися комусь надто суб’єктивним. Але не варто забувати про те, що правонаступниця держави, з подачі якої роками затверджувалися ці стереотипні святкові стандарти, зараз воює з Україною. Не можна однією рукою виганяти тарганів з власної голови, а іншою підгодовувати їх, щоб не дай боже не забігли кудись далеко. Треба зробити чіткий та свідомий вибір, якщо таки кортить перетворитися на дійсно незалежну державу, а не на УРСР 2.0, таку собі розвинену кремлівську житницю. І кожен цей вибір має зробити власним розумом.

Варто, однак, зауважити, що запропонована В’ятровичем модель теж не є бездоганною. Вона дійсно потребує певних правок, але про ці правки мова піде вже під час наступної розмови.

ДАЛІ БУДЕ…

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!