Час несвідомих. Як найбільш рейтинговий український телеканал остаточно перейшов межу

Коли ти дивишся на Інтер / Sergii Ivanov via Instagram

Карфаген має бути зруйнований.

Українська медіаспільнота не втомлюється дивувати не лише пересічних гречкосіїв, але й тих, хто вже давно крутиться поруч і начебто знайомий з правилами гри та внутрішнім режимом. Втім, у даному випадку мова піде про сегмент "медіаспільноти", який українським є лише умовно. Власне кажучи, "героїчний та патріотичний" канал Інтер ніколи не позиціонував себе каналом саме для українського глядача.

Щоб зрозуміти це, треба пригадати хоча б історію його створення. В середині дев’яностих років минулого сторіччя ситуація на українському телебаченні склалася досить дивна. Державні мовники продовжували працювати за радянськими лекалами (УТ-1 навіть після ребрендингу та кадрових змін остаточно не відійшов від них досі). Приватні мовники за рідкісними виключеннями на зразок Тоніса являли собою нежиттєздатний треш з мінімумом власного контенту та купою заборонених ще нещодавно західних фільмів та серіалів переважно з одноголосим озвучуванням – ще за кілька років до цього подібна концепція пафосно називалася "комерційним телебаченням". Ніхто, звичайно, тоді не складав жодних рейтингів, але навіть дурню було очевидно, що найбільш популярним каналом на теренах України був ОРТ, який ніхто не поспішав прибирати з ефірної сітки.

Саме в це момент представники СДПУ (о), яка мріяла ледве не про статус партії влади в Україні, та російські бізнес-партнери (в тому числі і керівництво ОРТ) вирішили зробити хід конем. На частоті, яку раніше займав головний мовник Росії та – чого вже приховувати очевидне – усього СНД, запустили створений з нуля канал з власною службою новин та мінімально необхідною кількістю іншого власного контенту. Спочатку навіть планувалося, що дірки під час перерви у мовленні будуть затикати прямим ефіром ОРТ, але врешті-решт був знайдений варіант з серії "і вовки ситі, і вівці цілі". Майже 48 годин на тиждень було відведено під мовлення регіональних та обласних ТРК, і це влаштувало усіх. Диванні та реальні патріоти отримали ілюзію відірваності від російського медіапростору, їхні опоненти ж задоволено потирали руки, оскільки їм вдалося зберегти основну аудиторію навіть після часткової зміни концепції.

Московські співвласники, де-юре, вийшли з гри лише минулого року, коли світитися в якості спонсорів відверто антиукраїнського каналу стало якось несолідно і навіть трішки небезпечно. Ні, позбавити Інтер ліцензії ніхто б за це не зміг (в першу чергу тому, що не схотів би), але певної репутаційної шкоди ця історія могла б завдати. Тим не менш, де-факто, канал і сьогодні продовжує лити воду на московський млин.

Влада на Інтері фактично мінялася вже двічі – після смерті засновника телеканалу Ігоря Плужникова контрольний пакет акцій опинився в руках Валерія Хорошковського, якого три роки тому не без допомоги донецького клану вивів з гри Дмитро Фірташ (на знак подяки олігарх, щоправда, змушений був збільшити частку для свого вірного помічника Льовочкіна, але то дрібниці). Проте сутність контенту не змінилася ні на йоту – все те ж породження ностальгії за СРСР та повільне вбивання у голови кілків принципу "русскій і украінєц (обов’язково з наголосом на другому складі) – друг, товаріщ і брат".

Чи варто дивуватися тому, що саме Інтер разом із ТРК Україна (теж хороше питання – який дурень придумав назвати чорне білим?) найчастіше ставав фігурантом скандалів, що демонстрували маргінальну та антиукраїнську сутність каналу? При цьому дітище покійного Плужникова дивним чином лишається найбільш рейтинговим мовником в Україні – сльозливі серіали про скрутну жіночу долю (мало хто чомусь при цьому помічає, що рівень життєвого інтелекту більшості, прости господи, героїнь навіть з шимпанзе неспівставний) будуть збирати мільйони перед екраном доти, доки вікова категорія 50+ продовжуватиме розмножуватися, а не зменшуватися. Відповідно до аудиторії велася і кадрова політика. Навіщо залучати молодих та цікавих спеціалістів, якщо можна приманити з Москви шматком майже безкоштовного сиру Євгена Кисельова і зробити його головою служби новин?

Доля українскьих каналів за добу (аудиторія - 18+, 50 тис.+) / mediabusiness.com.ua за даними Nielsen

Але останнім часом місця професіоналів (нехай і російських) взагалі почали посідати їхні співвітчизники-дилетанти, здатні працювати лише на шкоду українському суспільству. Редакторка-диверсантка Марія Столярова, її куратори та підручні, чимало з яких не мають українського громадянства (до речі, хороше питання – а чи можна дозволяти громадянам держави-агресора працювати на ЗМІ, які охоплюють майже 100 відсотків території України?), наламали стільки дров, що у більш цивілізованій країні канал давно позбавили б ліцензії, а його власникам влаштували дуже "солодке" життя. А у наших краях ці маргінали все ще сподіваються на те, що одного чудового дня мине "час свідомих", і вони знову матимуть можливість вести звичну пропаганду, тільки цього разу вже неприховану, як колись.

От тільки знаєте, у чому родзинка ситуації? Навряд чи вони дочекаються дня, коли справдяться їхні сподівання. Бо нічого лізти з власним статутом до чужого монастир.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!