#БулгаковНеНаш. Кілька слів про шкідливість «культу корінних киян»

14:05, 15 мая
14
Дім Василя Листовничого, який "привласнив" собі Булгаков - фото 1
Дім Василя Листовничого, який "привласнив" собі Булгаков / Олександра Брисова via Facebook

15 травня 1891 року в Києві народився Міхаїл Булгаков. Нині його їм'я використовують з антиукраїнськими цілями.

Деякі країни та міста настільки часто переходили з одних рук до інших, що сукупність культурних смаків їхніх мешканців нагадує якусь неїстівну суміш. Це щось на зразок огірків з молоком – на перший погляд начебто й цікаво, але потім дуже непереливки. Ідеальним прикладом такого пекельного поєднання є Україна загалом та Київ зокрема. Допитливий читач, звісно, може поцікавитися, чому мова не про Львів – адже там лишили свій слід і поляки, і австріяки, і мадяри з євреями? Мабуть, виключно тому, що плюралізм на відміну від дуалізму у наші часи не провокує створення дивних та небезпечних парадоксів.

У столиці України останніми роками виникло щось на зразок культу героїв місцевого походження. Принцип його дії дуже простий: неважливо, якої думки був той чи інший корінний киянин про рідне місто та співвітчизників, але якщо він зробив якийсь суттєвий внесок до культурного чи історичного спадку, його треба неодмінно шанувати. Звичайно, поділяють цю думку не всі мешканці Києва незалежно від походження. Але суперечки на цьому ґрунті останнім часом відбуваються все частіше і частіше.

Однією з причин конфліктів є особистість російського письменника київського походження Михайла Булгакова та його творчий доробок. 15 травня відзначається день народженя відомого у свої часи лікаря, письменника та драматурга. У добу СРСР за його історичну спадщину не особливо чіплялися через «суперечливість творчості та політичну неблагонадійність», як сказав би хтось з тодішніх працівників Головліту. Пізніше, у розпал «перебудови», в гонитві за статусом булгаковської вотчини почала перемагати Москва – там і культурні пам’ятки відповідні стрімко почали відновлювати та берегти, і люди стали гуртуватися навколо цієї ідеї.

Київ, відверто кажучи, ніколи не відчував дефіциту в історичних постатях та історичних місцях. Але після здобуття Україною незалежності розпочалася дивна кампанія, що в наші часи розкручувалася б під вивіскою #БулгаковНаш. Зацікавлені особи раптово почали нагадувати про те, що Михайло Опанасович взагалі-то є плоттю від плоті «матері міст руських». Народився він, мовляв, саме тут, був похрещений у Хрестовоздвиженській церкві, зростав на Воздвиженці, закінчив Олександрівську класичну гімназію та медичний факультет Київського імператорського інституту святого Володимира… В будь-якому іншому випадку ця історія могла б бути ідеальною, якби не один неприємний нюанс.

Справжні прихильники творчості письменника чудово знають про те, що Булгаков був таким українофобом, яких навіть зараз треба пошукати добряче вдень з вогнем. Згадайте фільм «Дні Турбіних» та реакцію деяких головних та другорядних героїв до петлюрівців та інших проукраїнських сил – їх, здається, ненавидять навіть більше, ніж більшовиків та їхніх прибічників. Ще сильніше це помітно у літературному першоджерелі, романі «Біла гвардія». Колись Булгакову добряче перепадало і через цей твір: радянським цензорам здавалося, що письменник надто вже вульгаризував та перекрутив деякі історичні факти. Проте для сучасної російської пропаганди роман є річчю, що не має ціни – хочете ви цього чи ні, але це доказ того, що Київ колись був цілком російським та російськомовним містом. Хоч це, звісно, повна нісенітниця.

Не дивно, власне кажучи, що після Революції Гідності з’явилися борці з цим дивним «культом особистості». Скажімо, відома письменниця Оксана Забужко ще позаминулого року добряче пройшлася по історичній спадщині Михайла Булгакова і підняла незручну тему «квартирного питання», що фігурувала у найвідомішому творі одного з найвідоміших уродженців Києва.

«Комплекси – дуже тяжка штука для життя, але дуже непоганий мотиватор для творчості. Українському булгакознавству пора всього-навсього перестати потурати комплексам покійного Булгакова так, ніби він і досі живий, – і тоді й його творчість відкриється новими (цікавезними!) гранями. Ширше – пора переставати бути «обласним філіалом» «общесоюзної» русистики (і це вже не тільки булгаковських студій стосується!). «Український слід» у російський культурі глибочезний і для доль її таки вирішальний – і ні з Москви, ні з Пітера ніхто його світові на яв не покаже: самі-самі… Але для цього слід як мінімум ЗНАТИ українську культуру. І не плутати місцями господарів – і квартирантів», - Оксана Стефанівна насправді просто та чудово вивела назовні усі причини булгаковської зверхності та українофобії. І не лише булгаковської, до речі. Але до цих слів мало хто дослухався.

Та й якби ж лише на автора «Майстра та Маргарити» поширювався цей дивний принцип. Кілька місяців тому, скажімо, майже невідомий широкому загалу поет та за сумісництвом головний редактор одного періодичного видання на прізвище Кабанов вирішив публічно виблиснути власною ненавистю до українців та усього українського.

У пристойному суспільстві зараз за таке можна добряче отримати по пиці на горіхи, але на практиці у поборника російської мови, культури та сутності знайшлося чимало захисників. Чому? А тому, що Кабанов нібито «свій», і колись хтось вважатиме його такою самою невід’ємною частиною історії Києва, як і Булгакова. Ось тільки проблема в тому, що твори дипломованого медика свого часу навіть до шкільної програми потрапили, а твори горе-поета навіть у закритому колі однодумців читати вголос якось соромно через відсутність художнього смаку у автора.

Недарма у Біблії говорилося про те, що не варто творити собі кумирів. Та й не лише у Біблії, чесно кажучи.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Матеріал вперше опубліковано на Без Табу 10 березня 2017 року

Без Табу
14
Другое на тему
Предложение партнеров
Комментарии
Публикации