Архіпелаг розбрату. Правильний погляд на дилему Курильських островів

Можливо, саме в цю мить Путін зрозумів, що острови доведеться повернути / Getty Images

Візит Володимира Путіна до Японії та поступки російської диломатії як привід поговорити про конфлікт навколо Курильських островів.

Москва та територіальні претензії – поняття синонімічні. Здається, немає жодного географічного сусіда Росії, на територію якого свого часу не заходили російські війська. Когось заходили рятувати нібито на прохання місцевої політичної еліти, на когось відкрито йшли війною. Іноді метою було навіть не підкорення дрібніших народів заради данини, а просто захоплення земель. І неважливо, що потім було з цими землями – кордони розсунулися, а далі хоч потоп. Хорошим прикладом подібного недбалого підходу є історія Курильських островів.

Представники молодого покоління, яке не застало часи СРСР навіть краєчком ока чи вуха, зараз цілком логічно запитають: "А де це?". Так от, Курили, любі мої, розташовані далеко на сході посеред холодних морів, зовсім поруч з сучасною Японією. Колись давно сто відсотків нечисленного місцевого населення складали айни. Вони довго, що називається, варилися у власному соку. Ловили рибу, намагалися щось вирощувати на неродючих через складний клімат землях – все як завжди, власне кажучи. А ще – чинили завзятий опір японцям, що будь-що намагалися колонізувати ці острови, сторіччями надсилаючи “обмежені контингенти” для боротьби з айнами.

В XVII сторіччі тут з’явилися голландці на чолі з Мартіном де Фрізом. Він не надто розумівся на географії, тому вирішив, що один з островів є частиною не надто добре вивченої на той час Америки. За півстоліття почалася російська експансія. Невідомо, що спровокувало її – чи то Петро Перший під час вояжу до Нідерландів почув цікаву історію про невідомі землі десь на схід від Сибіру, чи то черговий загін розвідників верхи на бойових ведмедях почув від місцевих мешканців приповідку про дивний народ, який зовсім не схожий на представників європеоїдної раси. Чи було щось цінне на тих островах? Мабуть, що так, оскільки крім московських шукачів пригод ними цікавилися ще й згадані вище японці.

Наступні дві сотні років тривало вперте протистояння між двома державами. Здавалося, що крапку було поставлено після російсько-японської війни, яку Москва програла через дурість та некомпетентність військових начальників – Курильські острови на той момент вже тридцять років належали Японії, а в якості трофею перепала ще й південна частина Сахаліну. Проте інша війна – Друга світова, яку в Росії прийнято називати Великою Вітчизняною – перевернула усе на сто вісімдесят градусів. Фактично СРСР за допомогою банального шантажу вибив у союзників право забрати усе назад за умови нападу на японців. Союзників за великим рахунком не хвилювало, кому належатимуть кілька клаптів неродючої землі, і все сталося так, як сталося.

Японія, щоправда, з цим рішенням не примирилася. Курильські острови там і досі називають своїми північними територіями, причому не під час посиденьок на кухні у п’ятницю ввечері, а на офіційному рівні. Останні тридцять п’ять років 7 лютого навіть відзначається День північних територій, а щороку 8 лютого будівлю російського посольства доводиться відмивати від яєць, помідорів, фарби та усякої гидоти, яка лишається на стінах після колективного сеансу метання у виконанні місцевих активістів. Міжнародна спільнота поводить себе звично пасивно, немов типовий радянський дільничний інспектор після чергового сімейного конфлікту на його території – це, мовляв, ваша справа, розбирайтеся тут без нас. І навіть занепокоєння ніхто не висловлює, уявіть собі.

Радянські керівники зазвичай імітували бурхливу діяльність, коли мова заходила про Курили. Хрущов, наприклад, пропонував обміняти два острови архіпелагу на мирний договір з Японією. Горбачов в останній рік існування Союзу наважився на візит до "країни сонця, що сходить", але ефективність того візиту була такою самою, як і користь від поїздки до Китаю за два роки до цього. Перший і останній президент СРСР побалакав про щось із місцевими політиками, спробував на смак місцеву кухню і продемонстрував повну неготовність до реальних дій, а не красивих слів. Пізніше вже Борис Єльцин намагався щось вдіяти, але ситуація в Росії була такою, що хоч святих винось – які там Курильські острови, на них і часу немає…

Знаєте, у чому родзинка цієї історії? Архіпелаг у цьому давньому протистоянні є швидше символічним призом. Скільки б російський уряд та парламент не штампували планів розвитку регіону, але як були там тридцять тисяч душ населення та два рибообробних заводи, так і лишилося. Розвивати сільське господарство там неможливо в принципі через кліматичні умови. Японці начебто є нацією, яка технічно значно розвиненіша за росіян, але і вони визнають, що якогось суттєвого матеріального зиску від Курил не буде – це швидше символ перемоги чи поразки.

І саме через це Путін та його свита раптово зважилися на жест доброї волі. Потихеньку підпускаючи сусідів до їхніх сокровенних земель, вони нібито звертаються до світу – подивіться, ми ж хороші, можемо не лише з батогом, але й з пряником. Проте саме в цей момент на диво актуальною стає вічна історія про пастушка та вовків. Цілком справедливо стає, до речі.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!