Жаба проти гадюки. Підводні камені боротьби з фашизмом в Україні

Фашизм не пройде? / Getty Image

Чому українські «фашисти» та «антифашисти» одне одного варті.

Днями в українському футболі знову піднялася тема занадто агресивних ультраправих рухів. Фанатський сектор Волині на матчі з Дніпром зарядив щось таке, від чого у непідготованої публіки пов’янули вуха. Хочете ви цього чи ні, але "зіґ хайль, Рудольф Гесс, гітлерюгенд, СС" у двадцять першому сторіччі звучить достатньо дико. Проте не всі речі тут є настільки очевидними, як може здатися на перший погляд.

Протягом усіх двадцяти п’яти років незалежності прийнято говорити, що Україна є країною, де не існує проблем расизму. Проте зараз це твердження швидше стало дурним стереотипом, який можна поставити в один ряд з фразою "на Донбасі немає українських патріотів". Спробуйте для прикладу пригадати резонансні конфлікти між етнічними групами, представники яких мають різний колір шкіри. Вірменські погроми у Марганці – раз. Циганські погроми на Одещині – два. Неприємний інцидент з азербайджанцями у самій Одесі – три. Але навіть у цих випадках вирішальну роль відіграв не колір шкіри, а асоціальна та злочинна поведінка предствників цих етнічних груп. Простіше кажучи, мова тут про побутові, а не національні конфлікти.

Подивіться і на кількість різноманітних арабів та африканців, що не просто приїздять до України на навчання, але іноді і лишаються тут на постійне проживання. Не просто лишаються, але й зауважують, що тут жити краще і спокійніше, ніж вдома. Подивіться, скільки їх зараз у Дніпрі – місті, яке під час перебування України у складі СРСР було не те що закритим для іноземців, а взагалі моноетнічним. Ви чули тут про якісь конфлікти на расовому ґрунті? Авжеж ні. Звичайно, умовний нігерійський студент запросто може отримати на горіхи десь на околиці. Але отримати виключно через те, що невчасно засвітив ввечері новенький смартфон чи повний гаманець. Кінець кінцем, темношкірі приїжджі останнім часом охоче оселяються навіть у аномально криміногенних районах, а це щось та означає.

За великим рахунком усі ці прояви нацизму, фашизму, расизму та інших нехороших речей майже не виходять за межі спортивних об’єктів. Що було у Вегасі – те залишиться у Вегасі, знаємо-знаємо. Звичайно, з цими проявами треба боротися так само активно, як і з комуністичною пропагандою – зло, як відомо, не стає меншим від зміни кольорів. Але виникає інше питання: а хто веде цю боротьбу? І ось тут починається найцікавіше.

Існує така цікава організація, як FARE, що нібито бореться з подібними речами на стадіонах по всій Європі. Але якщо вивчити доповіді та скарги цієї організації у FIFA та UEFA, виявиться, що ледве не половина з них присвячені подіям в одній країні (здогадайтеся, в якій саме). Більше того, якщо поставити собі за мету розібратися зі списком членів FARE, то у ньому дивним чином намалюється як купа громадян Польщі, так і купа етнічних поляків з інших країн. Цікаво, цим персонажам колись розповідали про те, на кому відповідно до українського прислів’я потрібно возити воду?

Не дивно, що ледве не після кожного міжнародного матчу українських клубів чи збірних на стіл до відповідних чиновників лягають звичні скарги. Скаржаться представники FARE навіть на червоно-чорні прапори без будь-якої символіки, не говорячи вже про портрети Бандери, знамена деяких добровольчих батальйонів та інші абсолютно легальні речі. Чиновники, звичайно, ввічливо дякують та кладуть ці кляузи у дальній кут антресолі – подібна параноїдальність та впертість давно вже їх не веселить і навіть втомлює. Але осад, як відомо, лишається.

Цікаво і інше – в Україні з FARE співпрацюють лише відверті маргінали. Пам’ятаєте про такий клуб, як Арсенал? Якщо фанатські сектори інших учасників УПЛ заповнювалися людьми, що любили свою команду, то "п’яте колесо столичного возу" заманювало туди грішми. Контингент підібрався відповідний – малолітні люмпени з Вишневого, Боярки та інших навколишніх населених пунктів, яким хотілося красиво жити (нехай навіть в гуртожитку з тарганами та дешевою ягідною наливкою) і зовсім не хотілося працювати.

За дивним збігом обставин, ті ж самі обличчя частенько фігурували на проплачених мітингах та акціях, організованих покійним вже Олегом Калашниковим. Випереджаючи логічне запитання – так, і на Антимайдані теж, причому дехто навіть героїчно розгулював Маріїнським парком у клубній символіці. А хтось і взагалі охоче підробляв тітушками разом з довбнями, екстрено завезеними з лівобережних регіонів. Гроші не пахнуть, звісно.

Якщо ж згадати про те, що ці молодики регулярно порушували одне з золотих правил фанатського руху – не бити жінок та дітей, стає зрозуміло, чому на них не поширюється перемир’я, укладене між усіма фанатськими рухами України два роки тому з початком російської агресії. І тепер навіть важко зрозуміти, хто є більшим злом: ультраправі крикуни, які зазвичай обмежуються дурнуватим галасом на трибунах, чи нібито ультраліві маргінали-манкурти, більшість з яких завтра хоч найманцем до так званих «ЛНР» та «ДНР» поїде, аби тільки платили добре?

От і подумайте тепер, хто тут насправді з чим бореться.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!