Автор Без Табу закликає переглянути історичні стосунки України та Польщі на припинити практику споконвічного підставляння другої щоки.
Хочемо ми цього чи ні, але треба визнати: жодних ліків і вакцин від імперської хтивості та пихи в природі не існує. Ця зараза є страшнішою навіть за сказ, бо від водобоязні можна хоча б щеплення вчасно зробити, доки якась оскаженіла тварина не покусала. А в геополітиці все інакше. Можна зменшити чисельність провідної нації колишньої імперії вдесятеро, можна скільки завгодно забороняти їхню мову, культуру та побут. Але щойно з’явиться можливість підняти голову, набрати повні груди повітря і закричати щось на зразок «ми найвеличніші, а хто не з нами, той проти нас», її буде використано без озирання на наслідки.
З поляками це регулярно трапляється щонайменше з часів першого поділу Польщі. До цього часу прояви надмірної пихи та зарозумілості їм вибачалися завдяки збігу обставин: то Хмельницького у вирішальний момент підведуть під монастир союзники, то більш могутнім суперникам з певних причин стає нецікаво добивати майже переможених. Але картковий будиночок одного разу таки розвалився, і мешканці його руїн назавжди озлобилися на всіх без винятку географічних сусідів. От тільки прояви цих образ були різними.
З історії польсько-німецьких дипломатичних відносин
Спроби політичних діячів з Варшави та околиць погавкати в німецький бік якщо й пригадуються, то тихесенькі-тихесенькі, бо німці – люди рішучі і відсіч в разі чого дадуть одразу. І таку, після якої голос не те що підвищувати, а подавати не схочеться. З Москвою історично відбувається приблизно те ж саме. А от іншим перепадає частенько: як чехам з їхньої давньою історією державності, так і молодим державам на зразок України.
За мотивами польського законопроекту про заборону заперечення "злочинів" бандерівців в наших краях раптом віднайшлося чимало захисників позиції Польщі. Особливо серед галичан, які в намаганнях втекти від московської Сцилли демонструють намір стрибнути в пащу Харибди. Мовляв, і закон ухвалили лише в другому читанні, і пройти йому ще треба третє читання та отримати президентську згоду. І прокурорам та суддям в разі чого буде важко визначити, хто там бандерівець, а хто ні, бо законописці виставили дещо дивні часові рамки – з 1925 по 1949 роки.
Так, закон може не пройти крізь останні «кола пекла» і не набути чинності. Проте проблема вже стала очевидною і лежить дещо в іншій площині. Не лише дурнуваті радикали-популісти, але й представники правлячої партії «Право і Справедливість» цілком охоче ставлять знак рівняння спочатку між поняттями «злочинець» та «бандерівець», а потім між «бандерівцем» та «українцем».
Можна скільки завгодно публічно радіти скасуванню візового режиму з ЄС і нібито щиро вітати українських заробітчан, але на політичному рівні чудово помітно, що нам тут не раді і ножа встромити в спину готові в будь-який момент. Це не вперше. І не востаннє.
Рука Кремля? Не виключено. Але зараз карти лягають так, що Москві навіть пальцем ворушити не треба задля досягнення важливої мети. До відкритого конфлікту між Україною та Польщею справа навряд чи дійде, але сил та нервів дві колишні колонії Російської імперії втратять чимало. Не дивуйтеся, якщо міністр Лавров та його свита за принципом «двоє сперечаються, третій виграє» елементарно дистанціюються від цих чвар. Причому для неучасті і цілком офіційна причина є у вигляді перевиборів Путіна. Мовляв, нам не до вас, у нас свої таргани з усіх щілин пнуться.
Проте більше за все тривожить і дратує офіційна позиція української влади. За чверть століття ми змінили кількох президентів і вектор розвитку, але у відносинах з Польщею в кращих традиціях стокгольмського синдрому Україна продовжує поводити себе як молодша сестра-заручниця. Що б там у Варшаві не плели проти нас – ми все одно підставляємо другу щоку, пропонуючи на словах перевести процес вирішення проблем з політичного простору до історично-гуманітарного. Але політики менше від цього не стає. І вимога «підкорятися і не оскаржувати» проходить крізь багатовікові стосунки двох націй, одна з яких іншу за націю ніколи не вважала.
Якщо вже Верховна Рада спромоглася на четвертий рік війни визнати Росію державою-агресором, якщо вже справа дійшла до декомунізації на всій території України, то чому б не повернути голови в інший бік і не визнати злочини поляків проти українців злочинами на офіційному рівні? Цей симетричний хід комусь може видатися ризикованим. Але чому нам не можна називати речі своїми іменами? Так, мова йде вже не про Москву, а про країну-члена Євросоюзу. Втім, членство в ЄС індульгенцією в таких випадках слугувати не може жодним чином.
Не повірите, але навіть від уламків колишньої Партії Регіонів в разі підняття цього питання може бути користь. Вілкул та інші особливо небезпечні кадри, що мають звичку грати в бридж з Корвіном-Мікке та мило обійматися з польськими ліваками, навряд чи підтримають симетричний законопроект. А от їхні однопартійці, які ще здатні прораховувати ситуацію бодай на хід вперед, можуть проголосувати «за», якщо тільки кремлівські куратори не заборонять. От тільки швидше Вілкули зникнуть з політичного дискурсу, ніж Україна наважиться виправдано підвищити голос.
І якби ж ми були єдиними, кому Варшава вже не вперше досить нечемно намагається вказати місце.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець