Walking Dead. Деструктивні секти як граблі для українського суспільства

Прибічники "Відродження" у Києві / паблік ДЦ Відродження у мережі ВКонтакте

Центр української столиці цього місяця захопили люди у футболках з написами «Духовний центр Відродження». Представники цієї харизматичної церкви отаборилися в київському Палаці спорту, звідки розсилають по місту своїх вербувальників. Як часто буває, це лише верхівка великого айсбергу.

Знаєте, є чимало людей, для яких головним жахіттям дитинства було і залишилося Біле братство. То були часи, коли радянському ще плебсу не було відомим поняття вірусного маркетингу, і усі щиро дивувалися кількості папірців формату А4 з портретом жінки у дивному вбранні і підписом "Живий Бог Марія Деві Христос", якими були обклеєні стовпи, зупинки громадського транспорту і стіни будинків.

Дорослі на ці псевдоікони уваги особливої не звертали, а от на дитячу і підліткову психіку, яка міцністю ніколи не могла похизуватися за визначенням, вплив був чималим. Минуло вже майже чверть століття, але декому (в тому числі і автору) у моторошних снах іноді вбачається холодний погляд людини, яка, здається, була створена для того, щоб нести зло.

Деструктивна секта – страшна річ, особливо у країні, яка лише за кілька років до появи цієї секти отримала релігійну свободу (хоча заради справедливості все ж варто зауважити, що в Албанії до питання державного атеїзму підходили свого часу значно суворіше, ніж у СРСР). Багато людей втрапили до чіпких пазурів фальшивої богоматері та її поплічників, перш за все, через релігійну неосвіченість.

Біле братство переживає "Відродження"

Одним з перших рішень УПЦ КП було надання анафемі шахрайці, що називала себе Марією Деві Христос, на фоні різкої та справедливої критики Білого братства. Але молодь, засліплена незвіданим раніше антуражем (у деяких містах в певний час дійсно неможливо було придбати білі простирадла – їх розкуповували новоявлені члени секти) та невідомими їм до цього методами психологічного впливу (спеціалісти і досі не визначилися з тим, яким же чином неофітів вводили фактично до стану керованих зомбі), продовжувала крокувати до краю прірви, неначе метелики до вогнища.

10 листопада 1993 року мало стати Днем Ікс – саме тоді закінчувалася оголошена братством декада покаяння, а Марина Цвігун, яка ховалася під маскою фальшивої богоматері, обіцяла спалити себе живцем з ритуальною метою. Це зараз зрозуміло, що уся ця історія з самоспаленням (яке не планувалося в принципі) та захопленням Софійського собору була фарсом від початку до кінця. Але тоді люди бачили щось подібне вперше, і це дійсно лякало.

Становище врятувала лише українська міліція, яка за сутністю все ще лишалася радянською і тому краще за все вміла крутити в’язи. Хоча після вивчення матеріалів справи стає очевидним неприємний факт: припинити діяльність секти можна було значно раніше, але хтось впливовий заважав це зробити. В усякому разі, версія про зв’язок одного з лідерів братства Юрія Кривоногова з колишніми високопосадовцями КДБ на цьому фоні виглядає достатньо життєздатною навіть попри те, що фактажу тут дійсно замало.

***

За двадцять три роки багато киян переживають дивне відчуття дежавю. На вулицях та у метро знову з’являється чимало людей з абсолютно порожніми поглядами, які не чують нічого навколо і несуть нісенітниці. От тільки обгортка цієї отруйної цукерки виглядає тепер інакше. Фальшиву богоматір змінив фальшивий тринадцятий апостол. Білі одежини (хто б міг подумати, що у багатьох це словосполучення асоціюватиметься не з літературним твором, а з деструктивною сектою) замінили ганчір’ям різних відтінків блакитного та жовтого, хоча серед адептів можна зустріти і респектабельних товаришів у відносно дорогих костюмах. Замість того, щоб пафосно називати себе братством, секта зветься на сучасний лад духовним центром. Але отрута під цією обгорткою ховається навіть сильніша, ніж чверть століття тому.

У Цвігун, Кривоногова та їхніх поплічників не було можливості настільки масово промивати мізки своїм адептам. Слова "комп’ютер" та "Інтернет" для 95 відсотків мешканців колишнього СРСР були порожнім звуком – більшість з них навіть посудомийну машину ніколи в житті не бачила, не говорячи вже про справжні технологічні дива. Потрапити на телебачення була майже неможливо, оскільки головні телеканали були під контролем державних структур. І структури ці чудово розуміли, кого в ефір пускати не можна ні в якому разі – хіба дарма свого часу після особистої вказівки Єльцина Кашпіровського було позбавлено можливості виступати у прайм-тайм? Накривати свою потенційну аудиторію доводилося своїм ходом, і це дало неймовірний для тих часів результат.

У секти імені Мунтяна можливості, нажаль, значно ширші. Є власний телевізійний канал, який відносно недорого вдалося підкинути деяким операторам кабельного та цифрового телебачення. Є можливість вербувати послідовників у всесвітній мережі, тим більше, що зараз навіть пенсіонери поступово опановують дива науково-технічного прогресу. Є можливість залучати до співпраці відомих людей, в тому числі політиків (кілька років тому подібна секта дозволила одному з них стати мером Києва). Та й звозити народ автобусами на з’їзд «духовного центру», запланований у столичному Палаці спорту (нехай і не безкоштовно), може дозволити собі не кожен. Цвігун, яка зараз зветься Вікторією Преображенською, тихо обливається сльозами десь у Підмосков’ї – хто-хто, а вона чудово розуміє, яких справ можна наробити з такими ресурсами, і дуже жалкує, що не мала усього цього чверть століття тому.

Київ, наші дні / паблік ДЦ Відродження у мережі ВКонтакте

Але лякає навіть не потужність секти, а те, що люди не навчилися робити потрібні висновки. Невже історія Білого братства не була показовою? При усвідомленні цього факту стає дійсно моторошно. Так само моторошно, як і тоді, коли з папірця формату А4 на дитину з психікою, яка міцністю ніколи не могла похизуватися за визначенням, холодним поглядом дивилася жінка у дивному вбранні.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!