Оглядач Без Табу пояснює сутність нової російської літератури та задається питанням – що весь цей непотріб робить в Україні.
Уважний читач може дорікнути автору не лише тим, що він не дотримав слова і підняв заборонену свого часу самому собі тему Надії Савченко. Головну претензію сформулювати можна наступним чином – чому літературознавець нічого не пише про літературу? Дійсно, хоча б під кінець року варто починати надолужувати згаяне. Тим більше привід для цього з’явився неймовірно гарячий.
Одного чудового грудневого ранку відомий ужгородський блогер Сергій Микита натрапив в українському сегменті всесвітньої мережі на справжнісіньку #зраду. А почалося все з того, що великому любителю фантастичної літератури схотілося почитати чогось новенького. Логічним наслідком цього бажання став пошук новеньких книжок у різноманітних інтернет-магазинах. І натрапив Сергій на витвір мистецтва, від самої лише анотації до якого у будь-якого порядного українця щелепа відвалилася б від подиву.
Що ж такого написано у книжці під назвою «Сталь та попіл» від невідомого широкому загалу автора на ім’я Вадим Львов, проте в цілком поважному видавництві "Ексмо"? Уявіть собі наступну картину: Росія захопила щонайменше Україну, Білорусь та балтійські республіки, але не вдовольнилася цим і поперла воювати далі. На польській території героїчні "руссо турісто" у камуфляжі зіштовхуються з несамовитим супротивом американської армії (!), але в підсумку героїчно перемагають та продовжують свій феєричний похід щонайменше на Берлін. На додачу до всього вищезгаданого за класичною московською традицією більша частина танків з червоною зіркою на момент битви за функціональністю є близькою до старих іржавих корит.
Питання може виникнути лише одне: а що вживав автор книжки перед тим, як сісти за її написання? Правильна відповідь є достатньо простою – швидше за все нічого або склянку горілки та миску капустяного варива сірого кольору в найгіршому випадку. В даному випадку ми маємо справу з типовим російським міфотворцем у жанрі "червона армія сильніша за всіх". Якщо трошки глибше зануритися в історію російської літератури, схожих прикладів можна знайти чимало. І неважливо, що це буде – фантастика, історичний нібито роман чи приповідка про епоху малинових жакетів.
Знаєте, у чому головна біда з точки зору пересічного і нібито аполітичного читача? Під час спроб героїзації червоноармійців, червоногвардійців та нащадків їхньої слави усе подається надто вже однобоко і в цілому сіро. Так було ще тоді, коли учні старших класів писали випускні твори на тему так званої лейтенантської прози. Ні, були, звичайно, хороші твори, що лишили по собі приємне відчуття – «Альпійська балада» Василя Бикова, наприклад. Але в цілому усе виглядало якось прилизано. На щастя, тоді необхідність робити з українців нелюдів ще не була всеохоплюючим трендом. Хоча б тому, що Україна тоді носила назву УРСР і входила до складу червоної імперії.
Настала «перебудова», і на полицях книжкових магазинів з’явилися книжки зовсім іншого жанру – "один проти всіх". В цьому контексті чомусь згадується кумедний письменник Віктор Доценко та його суворі, на перший погляд, але в цілому такі ж кумедні персонажі на зразок Савелія Говоркова на прізвисько Звір. Зовсім небагато людей тоді вміли читати між рядків, але вони чудово розуміли, що численні романи були зовсім не про те, як маленька людина – лише гвинтик у системі, за великим-то рахунком – ледве не самотужки веде боротьбу з ворогами вітчизни. Лейтмотив був іншим: незважаючи ні на що, країна зі столицею у Москві лишається серйозним гравцем і може відправити у нокаут будь-кого, не докладаючи особливих зусиль.
Як не дивно, але років за двадцять незалежно від розвитку подій російські школярі писатимуть твори за мотивами несамовитої фантастики на зразок вищезгаданої книжки про сталь та попіл так само, як їхні батьки та діди колись писали твори за мотивами лейтенантської прози. Чому? Та ви й самі чудово розумієте, чому, без жодних підказок. Велич треба підтримувати навіть тоді, коли вона перетворюється на міф чи дим «Адмірала Кузнєцова».
Але турбує те, що подібна, прости господи, література без жодних проблем продається в Україні. Начебто і не варто цьому дивуватися, якщо у наших краях примудряється збирати аншлаги космополіт Андрій Запорожець (він же – SunSay), який несе у маси ідеї з серії "ми - один народ". Проте кожен подібний випадок бентежить так, наче це відбувається вперше. Надію вселяє лише те, що реагувати на подібні випадки пересічний гречкосій став значно оперативніше та активніше. Потішила, зокрема, позиція «Розетки» – того самого інтернет-магазину, в якому пан Микита надибав небезпечний твір у твердій обкладинці. Хоча при цьому не варто забувати про те, що рекламою «Розетки» набитий ефір такого сумнівного телеканалу, як «Інтер».
Порада наостанок тут може бути лише одна: перш ніж братися за якусь книжку, добре подумайте.
Гриць Якович Вареник, літературознавець