Ввечері у понеділок, 30 жовтня, невідомими було вбито Аміну Окуєву – чеченську активістку та ветерана українсько-російської війни. Схоже на те, що загибель Окуєвої була неминучою, адже українська влада не здатна захистити своїх.
Тиждень давно не починався з настільки шокуючої новини. Але рано чи пізно мало статися ще одне гучне вбивство на політичному ґрунті, оскільки українських силовиків попередні прецеденти, схоже, абсолютно нічому не вчать (як не вчать пожежі на військових складах).
Особливо прикро стає через те, що загинула цінна з усіх боків людина. Аміна Окуєва разом з Адамом Осмаєвим і покійним вже Ісою Мунаєвим для України були уособленням правильних чеченців. Тих самих, що ведуть невпинну боротьбу за суверенітет Ічкерії і в той же час не збираються погоджуватися на путінські компроміси.
Аміну Окуєву вбито 30 жовтня 2017 року під Києвом
Після червневого замаху на Осмаєва та Окуєву в будь-якій цивілізованій країні місцеві спецслужби приставили б до жертв досить потужну охорону і наказали б не зводити з них очей та не приймати відмови. Але МВС охорону знімає, а СБУ зазвичай має значно важливіші справи, частину з яких навіть законними оборудками назвати важко (так, пане Демчино?). Та й клієнтів найвище начальство підкидає зазвичай начебто важливіших і цікавіших – наприклад, співачку-втікачку та «удову декабриста» Максакову. Якісь там добровольці з Кавказу нікого особливо не цікавили навіть попри те, що допомогли Україні на війні з Росією і мають, можливо, значно більше цікавої інформації, аніж колишня депутатка Держдуми, що голосувала за протизаконну анексію Криму.
Гірка правда / допис Дмитра Корчинського на фейсбуці
Де-факто, Аміна Окуєва була дійсно цінним потенційним свідком у багатьох справах проти Москви та її наймитів з українськими паспортами. Де-юре, для наших правоохоронних органів вона була ніким і звали її ніяк. В цьому полягала (і полягає досі) головна проблема: на четвертий рік кровопролитної війни держава навіть не намагається якось захистити іноземних громадян, що допомагають їй навіть не за їжу чи дах над головою, а на голому ентузіазмі задля спільної мети. Так вже виходить, що ймовірність отримати паспорт з тризубом на обкладинці чомусь підвищується, якщо свого часу з’їздити до путінюгендівського табору на Селігер почитати лекції на провладні теми чи спробувати ще якось улестити кремлівського коротуна. Принцип «ворог мого ворога – мій друг» на Банковій та Грушевського чомусь не розуміють або розуміють якось викривлено.
Вона не загинула на війні, але була вбита під Києвом у цілком мирній Глевасі
Одна вада тягне за собою інші. Якби МВС та СБУ необхідним чином наглядали за чеченськими добровольцями, аби убезпечити їх від чергового замаху, то знали б про діяльність диверсійної групи та підготовку до виконання «акції відплати» імені Кадирова. Звідки така впевненість? А виключно зі слів певних осіб з боку слідства, які після вбивства Дениса Вороненкова в центрі Києва: мовляв, знали і здогадувалися, що так станеться, але попередити не змогли. Учорашнє вбивство, до речі, чудово дасть зрозуміти, коли нас дурили – тоді чи зараз.
Те, що вбивство під Глевахою було не випадком, а добре спланованою акцією, зрозуміло вже по гарячих слідах. Випадково влучити в голову людині в ситуації, коли часу є лише на кілька пострілів, неможливо за визначенням. І причетність Рамзана Кадирова також досить швидко стає очевидною. Путінський намісник у Грозному для розправи з особистими ворогами використовує виключно підготованих до будь-якого форс-мажору професіоналів – саме тому поліції навряд чи вдасться оперативно зловити диверсантів. Нічого дивного, якщо злочинці від самого початку були на кілька кроків попереду.
Відео: Адам Осмаєв про вбивство дружини / Лівий Берег
І лише зараз варто звернути увагу на одну цікаву деталь. Загибла була помічницею народного депутата Ігора Мосійчука – того самого, який став жертвою замаху, нібито замовленого Кадировим. І їхала вона до Києва зустрітися з пораненим носієм мандату, якщо вірити самому пацієнту класу «люкс». Осмаєв так чи інакше цей факт поки не поспішає ані спростовувати, ані підтверджувати. Якийсь досвідчений представник старої школи з оперативно-слідчої групи в цей момент навіть може подумати про класичне об’єднання двох справ у одну. Але ненадовго, бо є нюанс, що псує ідеальну картину.
Підпал «будинку Арбузова» до сюжетної лінії аж ніяк не вписується. А якщо спробувати його вписати, то доведеться і Качмалу разом з його людьми та покровителям з МВС зараховувати до списку «агентів Кремля». Що ви там кажете? Пожежа була необхідним маневром задля відволікання уваги та водночас спробою збити слідство зі сліду? Та ну, це навіть для класиків літературного жанру на зразок Юліана Семенова виглядає неправдоподібно шикарно та продумано. Що тоді говорити про недолугих спеців від московських спецслужб, перед якими не стоїть завдання настільки ретельно замітати власні сліди?
І взагалі, спробуйте зараз відчути різницю. Депутат Мосійчук, від якого користі приблизно стільки ж, скільки від стоп-сигналу для зайця, мав надану державою охорону. Помічниця народного депутата Окуєва – значно цінніша фігура – охорони не мала. Хтось із силовиків-високопосадовців, звісно ж, спробує відбрехатися постфактум: мовляв, «пихаті горяни» самі відмовилися від державної підтримки в будь-якому вигляді. Але ж робота спецслужб начебто і полягає в тому, щоб гарантувати безпеку навіть тоді, коли клієнт проти. Якщо вже так хочеться рівнятися на західні стандарти, то потрібно для початку припинити обманювати самих себе.
Головна ж біда в тому полягає, що людину вже не повернути. Справжню і таку потрібну Україні людину, а не чергову дружину декабриста чи правнучку письменника.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець