Річниця антирадянського повстання у Будапешті як привід поговорити про незмінні традиції Кремля у стосунках з сусідами.
Шістдесят один рік тому доля могла викинути з однією країною та нацією фортель, який назавжди перевернув би її історію. Могла, але не викинула, тому довелося чекати ще три десятиліття, перш ніж знову почати дихати на повні груди. Світ, в свою чергу, переконався (хтось частково, хтось стовідсотково) у правоті Черчилля, який сімдесят років тому застерігав усіх від "червоної загрози" і говорив про "імперію зла" навіть переконливіше за Рейгана, не вживаючи при цьому це словосполучення. Так, мова про угорців та їхнє повстання, якщо ви ще не здогадалися.
Якщо зараз намагатися аналізувати ризик повстання проти Москви у новоявлених країнах соцтабору станом на 1956 рік, стане зрозуміло, що Угорщина була головним претендентом і потенційною гарячою точкою номер один. Український визвольний рух було придушено, а поляки лише набиралися сил – справжнім головним болем для Кремля вони стануть значно пізніше. Румунія та Болгарія в особі власних політичних еліт самі бажали свого часу опинитися під надійним протекторатом – там ворушитися ніхто і не збирався. Східна Німеччина тоді ще не була еталонним заповідником руйнівного соціалізму з закритим в’їздом та виїздом, у Чехословаччині все виглядало надто тихо та спокійно (хто міг передбачити, що за дванадцять років наступний вибуховий протест станеться саме тут?). Югославія ж, яку Тіто зліпив з того, що мав під рукою, не перебувала під впливом Москви настільки, щоб говорити про якусь непокору.
Мадяри ж абсолютно не звикли до того, що намагалися насадити на їхніх землях нещодавні визволителі. Колись вони були частиною (рівноправною) чималенької імперії, жили та працювали в тому числі і на імператора, але перш за все - на себе. Аж раптом з’являється непроханий, за великим рахунком, покровитель і ледве не наказує зажити за принципами марксизму-ленінізму, коли усе одночасно належить усім і нікому (а насправді - лише партійній еліті та спецслужбам). Кому таке сподобається? Угорці терпіли цілісіньке десятиліття, доки частина місцевої еліти не дозріла до підтримки протестних настроїв народних мас. Без цього повстання, що змусило покровителя використати військову силу, було б просто неможливим.
Цікаво, що фактичного лідера повстання Москва зростила сама. Імре Надь довго мешкав у СРСР і повернувся на батьківщину лише під завісу Другої світової війни. Колись він був старанним учнем більшовиків – настільки старанним, що деякі джерела помилково приписують йому участь у вбивстві царської родини. Але вже вдома Надь, цілком перспективний політик, зрозумів, що не можна тримати свій народ у чорному тілі так, як це роблять на північний схід від Будапешту. Бажання узяти курс на лібералізацію неабияк налякало радянських стратегів, готових до будь-якого повороту подій.
Але значно цікавіше те, що придушення повстання у довгостроковій перспективі не принесло Москві жодного зиску. Янош Кадар, що посів місце Надя, протягом тридцяти двох років вів політику, що в теорії не відрізнялася від дій попередника. Недарма на заході з’явився такий популярний у політологів термін, як "гуляш-комунізм" – Угорщина дійсно жила краще, ніж інші підневільні «народні демократії» (Югославію тут знову варто винести за дужки). Експорт продовольчих товарів взагалі став на диво прибутковою статтею бюджету – представники вікової категорії 40+ зараз точно пригадають угорські овочеві та фруктово-ягідні консерви, перш за все - зелений горошок, але мав місце і чималий експорт м’яса, зокрема - курятини. Навіть розлучення з тоталітарним ладом було оформлене тихо та мирно: політики просто зібралися за круглим столом і перетворили Угорську Народну Республіку на Республіку Угорщину. Жодного кровопролиття, жодних заворушень – лише дрібні формальності.
Проте з точки зору відпрацювання маневрів на випадок непокори сателітів Кремль отримав досвід на віки. У Чехословаччині дванадцять років потому праведний гнів місцевого населення вдалося заглушити зі значно меншими втратами як серед своїх, так і серед чужих. У польські події на початку 80-х навіть втручатися як слід не довелося: Войцех Ярузельський виявився здібним учнем і власноруч загасив пожежу, нехай і ненадовго. А вже під час перебудови вишкіл силовиків та військових відчули на собі Баку, Вільнюс та Рига. Принцип "бий своїх, щоб чужі боялися" спрацював і цього разу.
Історія чудово демонструє нам, що тоталітаризм завжди лишається тоталітаризмом. Соціалізму з людським обличчям, про який свого часу любили розповідати відносно видатні діячі КПРС, не існує в природі – тут або соціалізм, або людське обличчя. До того ж як зараз на Донбасі, так і шістдесят років тому в Угорщині придушення непокори та "порятунок російськомовних" ведеться під гаслом "нас там немає" (поцікавтеся за бажання історією хибного виводу радянських військ з Угорщини наприкінці жовтня 1956-го – дізнаєтеся багато нового).
Тим не менш, угорці врешті-решт вистояли. Вистояли для того, щоб зараз терпіти керманича, готового лягти під Москву ледве не безкоштовно. Але про це варто поговорити вже іншим разом…
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець
фото - Getty Images, Life, Радіо Свобода
Матеріал вперше було надруковано на Без Табу 23.10.2016 у 60-у річницю повстання у Будапешті.