Телефон зневіри – 102: чому поліція не знаходить балансу між насиллям та ненасиллям

Реформа поліції остаточно провалилася

Як би не набридла тема недосконалості вітчизняних правоохоронних органів, та повертатися до неї доводиться знову і знову. Чому? А тому, що перетворення міліції на поліцію та подальші швидше косметичні реформи не дали очікуваного ефекту.

І навіть не знаєш, на що спершу жалітися. Бо там, де було недостатньо жорстко, стало зовсім м’яко, а от необхідного пом’якшення найбільш критичних симптомів старих болячок не відбулося. Для усвідомлення цього навіть на вулицю не треба виходити – достатньо почитати зведення МВС про надзвичайні події за останні кілька днів.

Епізод перший. Вишневе, ранок робочого дня. Працівник поліції, що перебуває у маршрутці в якості пасажира, робить зауваження водію, який звично нахабно порушує правила дорожнього руху. Що робить порушник? Правильно, доїжджає до кінцевої зупинки, зачиняє транспортний засіб і застосовує до правоохоронця грубу силу. Невідомо, чим би все завершилося, якби не вчасне прибуття підкріплення.

Епізод другий. Київ, Чоколівський бульвар. Патрульні затримують старезний Опель із розбитим лобовим склом. Пасажири перебувають у стані алкогольного сп’яніння, водій теж нетверезий. Діалогу з поліцією не виходить, від проходження алкотесту затримані відмовляються і влаштовують бійку. Щоправда, не таку вражаючу за кількістю учасників, як на Сікорського, де за мотивами ДТП зчепилися столичні комунальники та "діти гір" (самі здогадаєтеся, хто був винуватцем пригоди?). Там поліція певний час просто спостерігала за жорстоким видовищем з найкращого ракурсу.

Подібні випадки вже не можна списати винятково на небажання повторювати прецедент Олійника чи долю Макаренко та Кутушева. Проблема не зводиться лише до того, що дерев’яним солдатам після втечі Урфіна Джюса до Ростова-на-Дону радикально змінили грим, намалювавши замість страшних мармиз незвично приємні усміхнені обличчя. Ми от звикли кепкувати зі свиноподібних генералів, які жодного разу не відіжмуться від підлоги, бо не зможуть до неї притиснутися. А як справи з підготовкою у рядових кадрів? Не лише з фізичною (візуально нові поліцейські всі як один стрункі та справні), але й з психологічною.

Ще років зо десять тому неможливо було уявити, щоб працівник середньої чи нижчої ланки МВС (майори та власники більш високих звань на маршрутках до області при виконанні не катаються, погодьтеся) дозволив собі отримати чимало стусанів від абикого. Можна навіть не згадувати очевидні речі на зразок "в Америці за опір стріляють на місці", оскільки пересічний українець в АДЕКВАТНОМУ стані силовиків побоюється на підсвідомому рівні (сімдесят років радянської влади далися все ж взнаки). Так, раніше перегини були в інший бік – достатньо згадати сумнозвісний Беркут, бійців якого навчали не мирному врегулюванню конфліктів, а відбиванню печінок усім причетним та непричетним. Але в той час можна було бути певними, що міліція за відсутності позитивно упередженого ставлення від злочинців від них же й зможе захистити. Принаймні, хоча б спробує.

Бувають, однак, історії, коли негідники опиняються в ролі "підзахисних". Як от учора ввечері на бульварі Лесі Українки, коли Хаммер на пішохідному переході збив дитину. Дівчинка померла у кареті швидкої, а випадкові свідки вже були готові влаштувати самосуд над водієм-вбивцею. Кому як не їм знати, що справи за подібними обвинуваченнями часто або завершуються нічим в суді, або навіть не доходять туди? Авжеж, ЗМІ годують усіх нас шок-контентом щодня, якщо не щогодини. Можливо, копи і вчинили правильно (щонайменше відповідно до службових обов’язків), коли відбили злочинця від неймовірно роздратованої юрби. Але чи дарма у фільмах та серіалах на професійну тематику виробництва республік колишнього СРСР герої при виконання зазвичай говорять про існування паралельно із законом якоїсь абстрактної справедливості?

І так завжди. На одному краю вибірки – не надто досвідчені патрульні, які дозволяють представникам інтелектуальної більшості знущатися з себе. На іншому – такі самі поліцейські, яким уявна повнота влади заслала очі немов туман. У такому засліпленому стані, виявляється, можна без жодних мук сумління втрьох гамселити одного цивільного та ще й огризатися на невдоволених перехожих. Золота середина тут відсутня як клас. І варто, мабуть, порадіти через те, що в Україні аналог легендарного американського бунту Родні Кінга ніколи не трапиться в реальності. Не лише через те, що в оригінальній версії все було зав’язане ще й на расовому питанні.

Достукатися до міністерства – справа марна за визначенням. Міністр загрався у велику політику, його радники всі до одного насолоджуються власною некомпетентністю. А відданий речник у відповідь на болючі питання лише запитає, чия сорока принесла на хвості красиві, але неправдоподібні (на його думку, звісно ж) побрехеньки. А на місцях переважно лишилися пси старого режиму, яких новим витівкам не навчити в жодному разі. Система навіть після радикальної заміни гвинтиків відмовляється визнавати власні вади. Це не кепсько, це дуже кепсько.

Ось так 102 і перетворюється на телефон зневіри та безнадії. Дивно, чому цей номер кортить набирати в останню чергу, якщо сталося щось серйозне та протизаконне?

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!