Без Табу досліджує, який вплив на підсумки президентських виборів матимуть технічні кандидати, котрі активно почали заявляти про себе навесні 2018 року.
У перших виборах президента України наприкінці 1991 року, коли терміни «політтехнології» та «піар» були зрозумілими лише вузькому колу осіб, за право стати головою держави змагалося лише шість кандидатів. Якщо не враховувати переможця Кравчука та «срібного призера» Чорновола, вийде, що аутсайдери сумарно набрали майже 11 відсотків голосів. Альтернативи колишньому партійному ідеологу компартії тоді справді не було, оскільки проукраїнського та україномовного лідера НРУ на Лівобережжі боялися як чорти ладану. Тому і пройшло все надто швидко та просто.
Президентські вибори 2019 року зараз також виглядають безальтернативними з точки зору персони фаворита. Щоб там не малювали соціологи, але в поточній ситуації беззаперечну перевагу матиме той, хто тримає в руках адмінресурс. Проте на відміну від часів пізньої «Перебудови/»раннього суверенітету штаб претендента №1 вирішив не спрощувати розклади, а додати удаваної інтриги. Друга поспіль перемога в один тур залишить слід хіба що в офіційній історії, та й ситуативним соратникам треба надати можливість наваритися на турі другому. І технічні кандидати, що мають відволікати на себе увагу певної частини електорату, почали давати знати про себе вже зараз.
От візьмімо хоча б Віталія Хомутинника, якого колись вважали молодим та перспективним політиком. Перспективи не псував навіть факт членства у Партії Регіонів – хто ж тоді міг знати, що Революція Гідності дещо змінить систему суспільно-політичних цінностей? Під вибори восьмого скликання нардеп Хомутинник швиденько «перевзувся» і приєднався до лав «Відродження» – політсили, яка за словами одного з соратників Коломойського Святослава Олійника була створена саме для відбивання електорату в інших уламків колись могутньої ПР. На новому місці риторика не змінилася і прихильників не побільшало. То чи були підстави ризикувати та вже зараз оголошувати про участь у президентських виборах?
Авжеж, були. Це на рівні Верховної Ради Хомутинник є пересічним депутатом, а на рідній Харківщині він зараз за будь-яку ниточку може смикнути. Власне кажучи, одіозний Геннадій Кернес саме за його сприяння не лише переобрався у харківські бургомістри, але й стабільну більшість у міськраді отримав під свій контроль. На знак подяки він цілком може організувати «правильне» голосування щонайменше в Харкові, а в кращому випадку і в деяких районах області. Особливо з урахуванням того, що старий друзяка християнський соціаліст Добкін цього разу виступатиме в якості стороннього спостерігача. Так в цілому по Лівобережжю два-три відсотки можуть і набігти.
Вищезгаданий Ігор Коломойський, до речі, вже теж зробив свою ставку. Чотири роки тому, коли його команда перетворила тоді ще Дніпропетровськ на один з ключових форпостів Революції Гідності, окремі джерела заговорили про політичні амбіції олігарха. Але вони не врахували, що колишній вже власник «Приватбанку» значно комфортніше почуває себе в якості сірого кардинала. І на президентські вибори він піде не сам, а виставить когось з підручних. Щасливчиком в підсумку став старший з братів Шевченків, Олександр.
У бізнесмена, якому належить уся туристична інфраструктура в Буковелі, за інших рівних обставин буде перевага над умовним Хомутинником щонайменше у кількості та якості реклами. В розпорядженні Шевченка будуть усі ЗМІ, що належать патрону, починаючи з кількох телеканалів – не дивуйтеся, якщо скоро у випусках ТСН про народного депутата від УКРОП говоритимуть не менше, ніж про Мунтяна на «Інтері» та Ляшка на ТРК «Україна».
Потенційну ідилію псують лише результати виборів міського голови Івано-Франківська, які попри потужну піар-кампанію виграв зовсім не Шевченко, а висуванець від Свободи Руслан Марцинків. Тобто навіть гарантії масової підтримки серед земляків у протеже Коломойського нема. Так, можна згадати і про перемогу Віктора, молодшого з Шевченків, на позаминулорічних довиборах в якості контраргументу. Але тоді склалося враження, що конкуренти заздалегідь виставили непрезентабельних кандидатів, ніби змовившись.
Є й такі технічні кандидати, які офіційно про намір балотуватися ще не заявляли, але їхня участь виглядатиме неминучою. Наприклад, Дмитру Ярошу на майбутніх виборах вже перепала роль «героя від народу», який в першому турі відбиратиме голоси у Порошенка. Так-так, вам не здалося – «Провідник» за прикладом свого давнього друга Бориса Філатова раптово перейшов на бік діючого президента, що чудово помітно за його риторикою. А Петру Олексійовичу в ідеалі треба набрати для початку менше 50 відсотків голосів, аби гарантувати другий тур і продовження банкету. Можна також передбачити, що у лавах «Ярошів» протягом наступних кількох місяців буде поповнення.
Найцікавіше, однак, все одно розпочнеться на стадії «підрахунку курчат». Адже кандидати, що до другого туру не пройдуть, можуть маніпулювати відданими виборцями як забажають, скеровуючи їхню прихильність або на бік діючого президента, або ж до його конкурента. І якщо гра піде не за початковою версією сценарію, то сюрпризи цілком можливі. Особливо з боку провідних олігархів та їхніх агентів впливу, яким ролі джокерів на диво подобаються.
Одне лиш дивує: а чи не зарано гросмейстери пустили в хід пішаків?
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець