Так переможемо. Що було головним лейтмотивом президентської промови

Слово президенту / Александр Барабошко via Facebook

Підводні течії промови президента Порошенка у парламенті – аналіз автора Без Табу.

Зазвичай програмні промови – це останнє, на що хочеться і варто звертати увагу. Недарма ж народ традиційно вимикає звук (або взагалі вимикає телевізор) під час чергового звернення президента до своїх виборців ввечері 31 грудня. Практика показує, що подібна реакція не залежить ані від пори року на календарі, ані від персони голови держави. Просто усім набридло постійно слухати одне й те саме.

В центрі уваги

Але президент номер п’ять потихеньку привчає публіку до того, що в його промовах можна віднайти якусь родзинку. І неважливо, що це буде – обмовка на зразок "цинічних бандер", цитата з Маяковського чи просто непристойно довгий та пафосний пасаж на тему "жити стало краще, жити стало веселіше". Звісно, не можна в черговий раз не похвалити геніальних спічрайтерів, що працюють на правлячу партію та за бажання зможуть, мабуть, навіть воду на вино перетворити. Але шановний гарант і сам доклав чимало зусиль для того, щоб нудні та рутинні речі перетворилися на варті уваги події. Хтось нахвалятиме президента, хтось сваритиме, але майже ніхто не вимикатиме звук і не перемикатиметься на якусь мильну оперу. Це вже, знаєте, #Перемога.

Тим не менш, сьогоднішній виступ першої особи держави перед парламентом справив якесь неоднозначне враження. Знавці театрального мистецтва одразу ж примітили аналогію з непристойно пафосною п’єсою Михайла Шатрова "Так переможемо" з Олександром Калягіним у ролі "вождя світового пролетаріату". Подібно персонажу Калягіна, президент України нібито думає і говорить усе правильно для свого часу, але при цьому якось не відчуває жодної підтримки, не може гарантовано покластися навіть на найближчих соратників. Тому і промова вийшла схожою на якесь суцільне сподівання.

А щось схоже є, чи не так?

Президент, скажімо, логічно зауважив, що потрібно шукати шляхи мирного врегулювання військового конфлікту, і на перший план має вийти майстерність українських дипломатів. От тільки біда в тому, що жоден дипломат, навіть найгеніальніший, не змусить сорок п’ятого за ліком президента США допомагати Україні у боротьбі з Росією в тому ж обсязі, в якому зараз допомагає президент номер сорок чотири. І від того, хто переможе на виборах та посяде у Білому домі місце Барака Обами, це абсолютно не залежить. Сподівання отримати в разі необхідності допомогу у вигляді летальної зброї, звичайно ж, прозвучало, але якось непереконливо. Бо наступного року нам навіть спальні мішки та тепловізори будуть за щастя, якщо вже об’єктивно оцінювати недалеке майбутнє.

Також багато було сказано про розбрат серед лідерів УНР, який в підсумку став причиною поразки чергової версії української держави. Золоті слова, от тільки сказані запізно – про це варто було говорити минулого року, коли існувала хоча б якась ілюзія єдності в українській політиці взагалі та конкретно в парламенті. Проблема навіть не в тому, що під час голосування за важливі законопроекти доводиться покладатися на голоси справжніх ворогів народу в обличчі представників відверто маргінальних політичних сил. Просто скорпіони в банці останнім часом затято гризуться і навіть не намагаються приховати факту гризні. Навряд чи це призведе до дострокових виборів, про які мріють деякі колишні вже члени коаліції, але байка про лебедя, рака та щуку зненацька знову стала актуальною.

На додачу стало зрозуміло, що шановного гаранта дуже образила іронічна реакція на його літні візити до країн Південно-Східної Азії. Для повноти картини не вистачило лише фрази "Індонезія – наш стратегічний партнер", але в цілому голова держави цією тирадою чітко дав зрозуміти дещо як прихильникам, так і скептикам: хороший політик в суворих українських реаліях повинен завжди залишатися бізнесменом. Петро Олексійович ще і про сінгапурський досвід державотворення згадав, до речі. От тільки неясно, що це насправді було – чергова демонстрація сліпої віри у принципи Лі Куан Ю чи спроба відносно тонко підколоти тих, хто дорікає гаранту з приводу трьох друзів, які досі не сидять. Мабуть, і те, і інше водночас.

Боротьба з корупцією триває

Стовідсотково збентежив лише один момент. Пан президент абсолютно щиро заявив, що його здивували масштаби розкрадання та розпродажу військової техніки, про які нещодавно завела мову ГПУ. У відповідь раптово напросився цікавий, але логічний висновок: з Петра Олексійовича вийшов або кепський політик, або актор рівня Пітера Селлерса. Ну як могла не знати про подібні проблеми людина, яка свого часу була секретарем РНБО? Звісно, що не могла. Але сказано це було настільки впевнено, що усі повірили. Повірили не лише присутні у приміщенні, але й телеглядачі. На те він, мабуть, і голова держави, щоб йому вірили.

Наостанок варто сказати про головне. Вперше за два роки при владі шановного гаранта якось несвідомо схотілося пожаліти. Але лише за умови, що усі сподівання у промові висловлювалися від чистого серця, а не були творінням геніальних спічрайтерів. Чи ви самі хіба не знаєте, як боляче іноді падати на землю мрійникам після несподівано високого злету? Отож бо й воно.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!