Табір йде до неба. Ситуація в Лощинівці з точки зору етнології та історичної географії

12:45, 30 августа
Україна. Наші дні - фото 1
Україна. Наші дні / Думская

Як слід вирішувати міжетнічні проблеми.

Проблеми з національними меншинами взагалі-то існують значно довше, ніж, скажімо, християнство. Навіть в історії стародавньої Месопотамії – темі, яка в українських шкільних та університетських програмах розкрита не так добре, як давньогрецька чи давньоримська – можна знати чимало канонічних прикладів подібних непорозумінь. З часом люди, здавалося б, мали навчитися вирішувати ці проблеми максимально мирним шляхом, але якось не виходить. Чому? А тому, що дехто продовжує жити за принципом "усі рівні, але ми рівніші".

Лощинівка-онлайн

Перш ніж звернутися до ситуації в Лощинівці з серії "злочин і кара", варто поглянути на інший цікавий прецедент. Громадяни Росії, що постійно мешкали по той бік українсько-російського кордону, під час візитів до українських родичів та друзів мали звичку дивуватися нехарактерній (на їхню думку, звісно) поведінці представників кавказької діаспори. Корінні нібито мешканці території від Волги до Єнісею звикли до того, що гості з півдня в Росії постійно намагаються вилізти місцевим на шию, провокують незрозумілі конфлікти, а іноді навіть криваві розбірки. Та й безголові дівиці чомусь липнуть саме до горців, а не до місцевих парубків. А тут вірмени, азербайджанців та інші осетини поводять себе так, ніби не в Дніпрі знаходяться, а десь у Лос-Анджелесі. В чому ж справа?

А в тому, що абсолютну більшість кавказької діаспори в Україні складають біженці, і не лише з Нагірного Карабаху – скажімо, у лівобережних областях оселилося чимало людей, що тікали від військових конфліктів в Абхазії та Осетії. Старійшини спільноти завжди любили наголошувати на тому, що при переїзді на чужу землю необхідно пройти максимально безболісний процес асиміляції за умови збереження власних етнічних та культурних цінностей. І неважливо, що це за земля – Україна, Франція чи Америка. Якщо є бажання стати повноцінними громадянами, а не "прибульцями", як росіяни у Латвії, то треба робити все, що вимагається від громадянина. І не наступати при цьому на хвіст корінному населенню, звісно ж.

Без конфліктів, щоправда, не обходиться навіть за такого мирного підходу – достатньо згадати неприємну історію з азербайджанською діаспорою в Одесі, яка чимось дуже схожа на історію з ромами в Лощинівці. Але в цілому кавказці поводять себе так, що виокремлювати їх з натовпу за кольором шкіри та іншими специфічними ознаками досі хочеться лише відвертим шовіністам. Вони чудово розуміють, що на цій землі жити не лише їм, але й їхнім дітям та онукам, тому зазвичай не плюють до колодязя, з якого потім гарантовано доведеться пити. Більше того, у деяких великих містах кавказька діаспора має чималий вплив на політичне життя. Борис Філатов, якому перемогу на минулорічних виборах міського голови Дніпра забезпечили в тому числі вихідці з Нагірного Карабаху, не дасть збрехати.

Роми ж на відміну від абсолютної більшості національних меншин ніколи не мали якоїсь чіткої прив’язаності до певного клаптика землі. Так вже склалося історично ще за часів царя Панька – достатньо хоча б згадати про їхню масову міграцію з рідних індійських земель, що почалася ще до нашої ери. Кочове життя аж ніяк не могло виробити на генетичному рівні звичку цінувати живе та неживе оточення. Якщо раптом пересихала річка або на пасовиську закінчувалася трава, табір просто "знімався з якоря" і перебирався деінде – наводити якимось чином лад на старому місці ніхто не брався навіть тоді, коли причиною проблем були не природні катаклізми, а людські витівки. Цей принцип не мінявся від століття до століття.

Але раптово змінився світ – кордони з символічних ліній на карті перетворилися на нездоланні здебільшого перепони. Довелося ромам укорінюватися там, де їх застала зміна світового порядку, в тому числі і на українських землях (переважно на півдні, поближче до морів). Але куди подінеш старі звички, що засіли десь глибоко на рівні генетики та підсвідомості? От і живуть вони так, як жили колись, хіба що без можливості швиденько зібрати речі та дременути подалі у випадку якогось катаклізму. Мрії корінного населення про відселення ромів теж є нежиттєздатними – минули ті часи, коли чималеньку групу людей можна було просто завантажити у кілька вагонів та відправити до Ферганської долини. Пошук компромісу стає неминучим, от тільки як його знайти?

Лощинівські цигани – не єдині, хто вирішив одного чудового дня поставити себе над законами. Давня і дуже схожа історія з вірменською діаспорою у напівживому вже тоді Марганці дала зрозуміти, що мирні та гостинні на перший погляд гречкосії можуть охоче відсипати на горіхи, якщо хтось надто активно намагається всістися їм на голови. От тільки бійки та погроми, нажаль, не здатні вирішити глобальні міжетнічні проблеми. Комусь рано чи пізно треба буде продемонструвати зрілість та мудрість і припинити конфлікт. Але це зовсім не означає дотримання набридливого принципу "вдарили по правій щоці – підстав ліву".

Одним словом, роботи на цьому фронті непочатий край. І перш за все для представників усіх гілок влади, які на подібні речі зазвичай звикли дивитися крізь пальці.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу

Другое на тему

Комментарии

Публикации