ЧП у Балаклії як привід поговорити про нагальні проблеми Збройних сих України.
Протягом останніх кількох місяців неодноразово доводилося зауважувати: яким би злом не була війна, скільки б лиха вона не принесла до українських домівок, але навіть у поточній ситуації можна відшукати певний позитив. Скажімо, українська армія дійсно стала схожою на армію, а не на збіговисько, характерне більше для творів Ярослава Гашека, ніж для сучасної об’єктивної реальності. Частково відпали «зайві» люди, держава не без суттєвої допомоги волонтерів почала наводити лад у військовій інфраструктурі… Але дивитися на все це крізь скельця рожевих окулярів виявилося зарано.
Події у Балаклії – лише одна з багатьох ланок сумного, але логічного ланцюга подій. Місцевим мешканцям зараз, відверто кажучи, не позаздриш. Особливо тим, хто через спонтанну та руйнівну канонаду зазнав матеріальних втрат. Проте кадри з недалекого минулого дають зрозуміти, що до цього, нажаль, усе йшло протягом років. І найпопулярніша версія, згідно якої вибухи були наслідком спроб прикрити чергову крадіжку, розвалюється з двох очевидних причин.
По-перше, за останні кілька років у Збройних Силах України було посилено контроль за процесом, який дехто міг би цинічно назвати «переміщенням товарно-матеріальних цінностей». Простіше кажучи, анекдот про прапорщика, що з дивною регулярністю примудрявся викрадати з території військової частини візки, все ще лишається актуальним, але нині за це все-таки інколи саджають. Більше того, зберігалися на артилерійських складах у Балаклії переважно протитанкові снаряди та ракети. Це вам не автомати з пістолетами та патрони до них, які на чорному ринку зброї розліталися свого часу немов гарячі пиріжки. Такий крам зараз хіба що сепаратистам по той бік лінії розмежування можна було б скинути, але подібний самовбивчий вчинок дуже швидко б викрили.
По-друге, більшість боєприпасів, схоже, давно віджила свій вік або навіть відсиріла, як ті сірники. Нечисленні знавці після перегляду фотографій зі складів у Балаклії, опублікованих ще 2013 року, цілком справедливо могли б зауважити, що ворога з головою на плечах ними навіть налякати було б неможливо, не те що зупинити. Зате завдати шкоди навколишнім будівлям в разі виникнення надзвичайної ситуації ці залишки радянського минулого цілком могли, як виявилося. Місто з населенням у майже тридцять тисяч душ, за великим рахунком, сиділо на здоровезній пороховій діжці. Так що красти такий непотріб сенсу не було.
Блогер Денис Казанський, який і відшукав фото 2013-го року, звісно ж, зробив цілком доречну ремарку: судити про стан інфраструктури на артилерійських складах в останні три роки неймовірно важко, бо візуальних доказів покращення чи погіршення просто немає. Є лише люди, що жили поруч і мали нібито все бачити. Але, як часто це буває, кількість різних думок швидше за все співпаде з кількістю опитаних. Навіть без грифу «таємно» ця історія, схоже, так і залишиться втаємниченою незалежно від того, що спричинило вибух – атака ворожого дрону чи якийсь інший негаразд. Хоча розібратися, звісно ж, треба якомога швидше.
Коріння проблеми, втім, ховається не лише тут. Відчутні інфраструктурні проблеми армії важко приховати, і навіть у передових нібито військових частинах вистачає дьогтю, яким можна зіпсувати солодкі медові промови командування на тему «жити стало краще, жити стало веселіше». Останнім часом, наприклад, з’явилося чимало знімків з розташованого в Десні учбового центру, в якому в тому числі проходять перепідготовку пересічні українці з тилу. Якби це відбувалося не в Україні, можна було б довго іронізувати на тему перетворення важливого об’єкту на музей недбальства. Але зі зрозумілих причин від іржавих раковин чомусь стає сумно, а не смішно.
Чотири роки тому, коли літературознавець Вареник приїздив до Десни навідати далекого родича, йому довелося чути цікаве пояснення щодо навколишньої розрухи. Мовляв, ми ні з ким не воюємо, держава махнула на нас рукою, от і виживаємо як можемо. Зараз, коли четвертий рік справжнісінька війна щодня поповнює список жертв, назовні випливло виправдання діаметрально протилежного характеру – ви що, негідники, не бачите, що усі гроші треба вкладати саме в організацію ефективної протидії ворогу? Так що тили, вибачте, мають почекати. Скільки б не мінялися фігури серед командування та кількість зірок на погонах, але принципи лишаються незмінними. В народі у таких випадках прийнято казати: кому війна, а кому – мати рідна.
Можна довго шукати (і знаходити, що характерно) інші приклади недбальства на зразок легендарного вже полігону у Широкому Лані. Можна також вперто стверджувати, що скорочення лав та фінансування в минулі часи було нібито виправданим. Але самими лише словами тут не зарадиш. Для когось може стати сюрпризом той факт, що роботи насправді ще непочатий край – на четвертий рік війни далеко не всі, виявляється, розуміють значущість моменту та їхнього власного внеску. Українська армія стала кращою, ніж була, але не стала ідеальною.
Нечистій на руку частині військової еліти (а таких, на жаль, ще чимало у лавах ВСУ, і мова не лише про колишніх офіцерів ще радянської армії) Балаклійська трагедія вже не цікава – е-декларування ж скасували, можна жити на широку ногу так, як і раніше. Усім іншим доводиться засукати рукава і продовжувати будувати нові збройні сили. Добре хоч, що вже не на порожньому місці.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець