Чотири роки – це багато чи мало? Для історії це дещиця, для реформ та змін в окремо взятих галузях життя – ціла вічність. Проте нова влада іноді настільки несамовито береться повторювати помилки старої, що стає моторошно.
Особливо очевидною ця тенденція видається зараз, в день четвертої річниці «вогняної п’ятниці» в Одесі, що забрала майже півсотні життів.
Тоді, якщо раптом хтось забув, представники місцевого Антимайдану, що мешкали у наметовому містечку на Куликовому полі, вступили у конфлікт із вболівальниками «Чорноморця» та «Металіста». При цьому антимайданівцям активно допомагала міліція. Протистояння швиденько перекинулося до Будинку профспілок, де в підсумку трапилася чималенька пожежа. Причому спровокували її, судячи з висновків експертизи, самі антимайданівці, які начебто збиралися закидати іншу сторону конфлікту коктейлями Молотова, але проблеми з «надто малими» вікнами та порушеннями правил безпечного поводження з вогнем зробили свою справу.
Головна проблема минулого полягає в тому, що навіть сьогодні не існує чітких офіційних висновків щодо травневих подій 2014 року. І тому російські ЗМІ та їхні сателіти на території України з чистою совістю періодично пишуть про «фашистів, що вбивали російськомовних» і натякають, що це були не спонтанні сутички, а плановий сценарій розгону наметового містечка, про яке нібито чудово знали навіть тодішній голова ОДА Немировський і міліцейське керівництво. Ані довести, ані спростувати ці твердження майже неможливо, оскільки різноманітні судові ухвали та офіційні заяви слідства за цей період здебільшого суперечать одна одній.
Головна ж проблема сьогодення полягає в очевидній сліпоті політичної еліти та влади на місцях. Ми вже отримали наочний приклад того, що не можна зводити в одній локації в день якогось масового заходу праворадикальних футбольних фанатів з патріотичними проукраїнськими поглядами та адептів «русского міра», які за Путіна готові навіть голови під сокиру ката покласти (причому переважно чужі). Але не всі чиновники, схоже, допетрали, що мінус на плюс в подібних ситуаціях дає жирний мінус.
9 травня 2018 року у Дніпрі має пройти фінал Кубку України з футболу. За масштабом ця подія є дещо більшою за пересічний матч чемпіонату країни, в якому зустрічалися давні друзі з Одеси та Харкова. Адже ще кілька місяців тому, після жеребкувань півфіналів, було зрозуміло, що трофей розігруватимуть Динамо та Шахтар. Клуби-гранди начебто й є непримиренними суперниками, але політичну позицію їхні фанатські сектори мають ідентичну, як і ультрас інших клубів УПЛ. Чимало з них навіть брали участь у бойових діях на Донбасі.
Так само відомо було і про планування акцій на честь Дня Перемоги під загальним девізом «за Родіну, за Сталіна Вілкула». Минулого року ми вже були свідками демо-версії грандіозного нападу об’єднаних сил тітушок та спецпідрозділів МВС на ветеранів АТО біля монументу Слави. Єдиним висновком за мотивами того інциденту стала зміна керівництва МВС в місті та області, причому не можна стверджувати, що зміни ці були на краще. Адепт радянського соцкультпобуту Глуховеря – та ще кандидатура для наведення ладу та підвищення професійного рівня підзвітних кадрів, відверто кажучи.
Ситуація могла б видаватися не такою небезпечною, якби не сакральний статус 9 травня для міського голови. Борис Філатов міг би відмовитися від чого завгодно, але не від масового святкування перемоги у війні, в якій загинули обидва його діди. Тому на вулицях міста буде людно, і окрім купи ряджених псевдоветеранів проспектом Яворницького та околицями вишиватиме також «силова підтримка» маргінальних сил. І чимало працівників МВС, які швидше за все виконуватимуть роль мовчазних декорацій.
Увага, питання: про що думали у Федерації футболу України, коли організовували подібний збіг обставин? Не знати про вогненебезпечність ситуації там не могли, оскільки голова ФФУ Андрій Павелко і частина його найближчого оточення є вихідцями з Дніпра і чудово розуміють, що конфлікт може спалахнути навіть від однієї іскри. А старовинні вузенькі вулички із поголовно зачиненими подвір’ями по обидва боки від проспекту Яворницького можуть стати фактором, який збільшить кількість потенційних жертв. Це вам не Одеса, де можна було десь втекти чи сховатися.
Не дивуйтеся, якщо винних за підсумками можливих сутичок не знайдуть одразу і розтягнуть пошуки на роки. У нас он досі зі звірствами Беркуту на Майдані не розібралися, хоча ті злочини більшого масштабу за бажання можна кваліфікувати як антидержавні. Хоча в Дніпрі концентрація народу в потенційно «гарячих точках» може бути навіть більшою, ніж в центрі Києва у лютому 2014-го. Адже окрім приїжджих вболівальників та учасників провокаційних акцій центром гулятимуть і місцеві мешканці, яким просто закортіло поніжитися на сонечку у законний вихідний.
Та й взагалі з безпекою в країні не стало суттєво краще. Рік тому здавалося, що персонажам сумнівного походження не вдасться ось так просто взяти і влаштувати наметове містечко десь посеред обласного центру. А потім сталася сумнозвісна акція протесту імені Саакашвілі в самісінькому центрі Києва… Тож не варто зарікатися ні від чого.
Але на душі все одно якось неспокійно.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець