Розмова про війну: краудфандінг та нацбезпека

Волонтери, бійці та активісти поговорили про інформбезпеку / Вадим Булик

Проект «War for peace», документальну стрічку про україно-російську війну, побачать у Канаді у вересні. Якщо назбирають грошей. Дніпропетровська команда, що створює фільм, влаштувала у Києві презентацію проекту та дискусію про інформбезпеку і російську пропаганду. А також попросила про підтримку.

Автори відзняли за рік 120 годин матеріалу – відео бойових дій та медичних евакуацій у найбільш гарячих точках Донбасу. На пост-продакшн та представлення стрічки у вересні на кінофестивалі у Торонто потрібно 27 тисяч доларів. На фестивалі це буде перший фільм, що розповідає про бойові дії на Донбасі.

Але нехай, на депутатів нема коли ображатися. Напевно, вже якщо настають якісь нові часи – то вони нові в усьому. І добре, що окрім нардепів, звертатися є до кого. Автори фільму зараз збирають кошти через краудфандінгову платформу, зокрема, залучають айтішників - які скоро, таке враження, взагалі стануть такою собі «державою в державі». А окрім цього, говорять автори, важлива і інформаційна підтримка – репости в соцмережах, матеріали у ЗМІ.

Своєю стрічкою автори хочуть показати справжню війну, бо багато що перекручується. Тим більше про події в Україні мало знають за кордоном. Режисер фільму Євген Титаренко, що був добровольцем медичного батальйону «Госпітальєри», про який знімають фільм, вважає, що якби не футбол та не перемога Джамали на Євробаченні, то про Україну, можливо, і не знали би.

Герої фільму, двоє бійців та дівчина-медик, під час дискусії ділилися своїми враженнями у режимі «якщо треба пояснювати, то не треба пояснювати» – певно, знову спрацював той невидимий бар'єр з невербалізованого досвіду. Для кого війна стала продовженням Майдану, хто взагалі на Майдані не був, хто не застав активну фазу – але усі троє зійшлися на тому, що їхали на Донбас з якимись наївними сподіваннями, і насправді на місці все виявилося зовсім не так, як вони собі думали. Дівчина додала, що після повернення з зони бойових дій стала менш романтичною і більш цинічною. Але, мабуть, перебільшила: бо, наприклад, розповідала, що її старенька бабуся на Миколаївщині досі не знає, що онучка була на війні – вирішила не хвилювати…

Іншою несподіванкою для бійців згодом стало те, наскільки інакше бачиться війна з мирних міст – спілкуючись з рідними, які переповідали їм новини, бійці дивувалися, що у дні тиші повідомляють про загострення і навпаки. Чому так, їм сказати складно.

Під час зустрічі можна було придбати сувеніри та допомогти команді завершити фільм / Вадим Булик

Говорили і про те, що сподівалися: конфлікт на Донбасі завершиться максимум за півроку. Але чому все триває так довго, пояснень не бачать. Хіба що тому, що у «штабі сидять не зовсім адекватні люди».

Щодо того, як зупинити війну, на зустрічі лунали різні думки. Одні пропонували дистильований конструктив без поправки на реальність – а саме розвиток малого та середнього бізнесу. Здається, якось це від виборів на окупованих територіях мало чим відрізняється – в тому плані, що і те, і те є намаганням зробити євроремонт у хаті, яка горить.

Ну і зрештою в моєму особистомі хіт-параді перше місце посіла пропозиція про стіну та кулеметні гнізда. Питання лише, де саме цю стіну робити. Мабуть, найкращий варіант – узяти одного чудового дня мапу штабу АТО зі зведень за добу. Це і буде кордоном, як не прикро. А ще, мабуть, досить їздити до Мінська на перемовини – контингент не той. Хоча це справа смаку, декому подобається.

Певне нерозуміння, на яке часто нарікають військові щодо журналістів, було, треба сказати, взаємним. Бійці були обурені тим, наскільки суху статистику подають ЗМІ - про кількість обстрілів та дислокацію, про нюанси якої мало хто на мирній території щось розуміє. Мовляв, що таке кількість обстрілів? Якої тривалості – на півгодини чи на цілий день, є ж різниця? Один з учасників дискусії припустив, що це журналістів змушують так писати. Та ні, сказали йому, якби ж то. Це дані штабу АТО – до речі, вже були претензії від громадськості щодо формату подачі такої інформації. А журналісти просто цитують. І у новинному форматі годі на щось більше сподіватись. Особисті історії – це вже зовсім інший простір.

Щодо пріорітетів у інформаційних форматах учасники дискусії, правда, не дійшли якоїсь чіткої думки. Спочатку говорили, що телебачення вмерло, і акцент треба робити на соцмережах та власних відеоканалах. А за кілька хвилин – що не треба проводити отакі нечисленні зустрічі у відкритих просторах, а йти краще на великі телеефіри, наприклад, до Шустера. Шустер-шоу та інші подібні явища ще довго будуть такою собі заначкою, про яку не заведено говорити у пристойній компанії. Це так само, як Євробачення типу ніхто не дивиться, а потім потроху з'ясовується, що через одного спитай - першу п'ятірку фіналістів з порогу назвуть. Мабуть, телепатія.

Але тут не варто знову впрягатися у суперечку з серії «скоро нічого не буде, ані книг, ані кіно, одне суцільне телебачення». Місця всім вистачить (нажаль). Принаймні до того часу, поки в одних вже є 3G і право на шляхетний телебойкот із глибоким світоглядним підтекстом, а інші можуть порадіти хіба з того, що вежу на Карачуні почали відновлювати.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!