Як Москва втратила Азербайджан назавжди. До річниці трагічних подій "Чорного січня".
Протягом сімдесяти з гаком років радянські ідеологи вперто намагалися переконати дві сотні мільйонів людей у тому, що національні питання є неважливими, якщо взагалі не фіктивними. Від мантр на кшталт "ми – єдина спільнота, що зветься радянським народом" та "людина – лише гвинтик у величезній системі" в когось могла навіть голова розболітися, настільки вже регулярно та гучно їх виголошували. Але один серйозний конфлікт на міжнаціональному ґрунті гарантовано міг зробити усі зусилля кремлівських мудреців марними.
Міжетнічні сутички траплялися ще за часів пізнього Брежнєва. Але в ті часи КДБ під керівництвом Юрія Андропова настільки добре вміло приховувати інформацію державного значення, що навіть у сусідніх регіонах про "неспівпадіння інтересів" дізнавалися лише за багато років після часткового відкриття архівів.
Що цікаво, відбувалися ці дрібні заворушення на територіях, які зараз входять до складу Північнокавказького федерального округу РФ. Це нікого не дивувало, оскільки у Кабардино-Балкарії, Північній Осетії та Карачаєво-Черкесії сприятливі умови для конфліктів було створено ще за часів Сталіна. Але конфлікти з розряду "стінка на стінку" не могли спричинити провал моноетнічної ідеології, потрібен був справжній вибух.
Вибух цей стався, коли Азербайджан та Вірменія почали ледве не у прямому ефірі ділити між собою Нагірний Карабах. Точніше, це був навіть не поділ, а спроби вихопити сто відсотків спірної території з рук супротивника. Москва у цій боротьбі цілком очевидно підтримала Єреван, що дуже не сподобалося Баку. Ще більше азербайджанським націоналістам не подобалося те, що перші особи місцевої компартії були кремлівськими маріонетками та грали за правилами, що встановила Москва. Створення Народного Фронту Азербайджану у подібних умовах можна було легко передбачити. Але у порівнянні з аналогічними об’єднаннями у балтійських республіках НФА займав значно жорсткішу позицію щодо союзного центру. І справа тут була не лише у Карабаському конфлікті.
Зараз це прозвучить дещо парадоксально, але років зо тридцять тому бажаючим потрапити з Баку до Стамбулу треба було робити чималенький такий гак через Москву. Азербайджанців радянська влада взагалі зуміла відмежувати від культурно близьких їм народів та співвітчизників. Мова не лише про турків – по обидва боки радянсько-іранського кордону біля Нахічевані вистачало родичів, які могли не бачитися десятиліттями. Активісти НФА вперше голосно заявили про себе саме там, коли не просто почали погрожувати демонтувати прикордонні споруди, але й готові були перейти до рішучих дій. Неспокійно було і в столиці республіки, де почалися не лише регулярні мітинги з вимогами щонайменше оновити місцеву партійну верхівку, але й, на жаль, вірменські погроми.
Друг родини літературознавця Вареника – зараз статечний дядько при погонах, а тоді молодий батько та бунтар, який щойно перебрався з родиною до Баку з Агдаму – не дуже любить згадувати події, що увійшли до історії під назвою "Чорний січень". Але якщо вже й згадує, то робить кілька доречних зауважень. По-перше, вищезгадані погроми розпочалися після того, як хтось поширив серед юрби інформацію про азербайджанця, якого нібито вбили озброєні до зубів вірменські молодики. Це вже потім, під час спроби проаналізувати поточну ситуацію, раптово виявилося, що ніхто нікого не вбивав, а розпаленому натовпу потрібен був лише привід, щоб пустити в хід кулаки та підручні засоби включно з вогнепальною зброєю.
Висновок тут може бути лише один: режисер цих погромів мав здібність ідеально усе прораховувати. До речі, чи не нагадує вам це роботу нинішніх російських пропагандистів та їх снігурів, розіп’ятих хлопчиків, згвалтованих дівчаток у Німеччині та іншіх “порушників” Будапештського меморандуму.
По-друге, представники "центральної влади" в особі військових не чинили якогось особливого спротиву, коли активісти НФА блокували їхні казарми разом з іншими важливими об’єктами республіканського значення. Аналогічно поводила себе і партійна верхівка на чолі з Абдурахманом Везіровим. Націоналістам нібито навмисно віддавали на поталу усе, що можна було віддати, оскільки Кремлю був потрібен формальний привід для введення військ. Війська ввели, заколот нібито придушили. Але британський журналіст Том де Ваал, який витратив на дослідження цих подій чимало часу, недарма зауважив, що саме у січні 1990 року Москва втратила Азербайджан назавжди.
Цікаво, що Вірменський загальнонаціональний рух відреагував на дії центральної влади на диво радикально, висловивши підтримку пересічним азербайджанцям. А от на Заході це неподобство сприйняли як нормальне явище – навіть Джордж Буш заявив, що сильна держава повинна вирішувати внутрішні проблеми саме так, особливо якщо справа стосується сепаратистів. Якоюсь сюрреалістичною здається ця картина зараз, чи не так? Мине лише рік, і президент номер сорок один сваритиме свого колегу з родимою плямою на голові за аналогічні витівки у Литві та Латвії, але тоді становище у СРСР буде вже зовсім іншим.
А з Азербайджаном та азербайджанцями зараз усе гаразд – можете в цьому не сумніватися.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець