Протиріччя як спосіб життя. Чому варто прочитати нову збірку Сергія Іванова

Шукайте у продажу / Сергій Іванов via Facebook

Оглядачу Без Табу випала унікальна можливість - попрацювати за фахом та прорецензіювати збірку майстра протирічь - Сергія Іванова. Зустрічайте - укрсучліт на Без Табу.

Знаєте, незважаючи на свою літературознавчу сутність, я не люблю писати рецензії. Точніше кажучи, ненавиджу це робити. Причина цьому єдина, але дуже серйозна – суб’єктивність. В останні кілька років я не читаю твори нецікавих або огидних мені людей, навіть якщо вони мають художню цінність, вищу за середню. А все тому, що автор та плід його клопіткої праці нерозривні. Це щось схоже на правовірного єврея, який раптом чує по радіо музику Вагнера: розум підказує, що з музичної точки зору це шедевр, але серце нагадує, що автор цього шедевру був впертим антисемітом. За законом жанру серце перемагає розум, і приймач перемикається на іншу частоту, якщо не вимикається взагалі.

Так от, перш ніж братися за збірку оповідань під назвою "Протиріччя", треба зрозуміти одну важливу річ про її автора. Сергій Іванов як особистість є набором суцільних протиріч. І найцікавіше те, що він не намагається цього приховувати. Навіть у своїх творах він справедливо зауважує: з людиною, що у будь-якій життєвій ситуації намагається поводити себе показово правильно, насправді не все гаразд. А людина з внутрішніми демонами, які періодично вириваються назовні, дещо безпечніша за людину, яка цих демонів нібито не має взагалі. Ось так він і живе – колишній працівник силових структур, який у молоді роки засвітився у якості соліста цікавого, але вже неіснуючого та майже невідомого рок-гурту, а останнім часом пробудив у собі гуманітарну сутність, яка (за словами самого Сергія, звичайно) в певний момент відійшла на другий план. "Всередині нормальної людини уживаються кілька особистостей, а тому, хто вважає себе монолітом, варто звернутися до психолога, доки не стало пізно, бо потім звертатися доведеться до психіатра", - ось таке воно, авторське кредо.

Коли Іванов говорить про те, що не існує якоїсь червоної нитки, що поєднує усі твори, які потрапили до збірки, він одночасно і говорить щиру правду, і трішки лукавить. Дійсно, в жанровому плані тут маємо суцільний різнобій. Трапляються і прояви фантастичного сюрреалізму ("Лялька"), і щось схоже на класику неонуару ("Вероніка" і "Сфера", наприклад – Сергій чесно зізнався, що збирався об’єднати ці твори (і не лише їх) у одну новелу), і гіперреалізм з деталями, від яких комусь може стати моторошно або просто недобре ("Down In A Hole", "Поєдинок"), і дуже сентиментальні речі, які може написати лише людина, що пройшла через це особисто (перш за все мова про "Родинні цінності" та "Вищу несправедливість літнього періоду"). Коли читаєш збірку, не вмикаючи образну уяву, то іноді навіть здається, що складена вона з творів не одного, а кількох авторів – настільки вже збиває з пантелику різнобарвність історій.

Але саме образна уява допомагає намалювати правильні ілюстрації. Навіть якщо читач не знає нічого про автора і погано уявляє, що таке пострадянський Луганськ, який ментально так і не перестав бути Ворошиловградом (привіт, Жадан), то правильним чином розкидані по всій збірці засоби надання виразності допоможуть йому зрозуміти усе. Комусь може здатися, що надто довгих та незрозумілих звичайному гречкосію з повною середньою освітою слів у текстах забагато, але й писалися ці речі в розрахунку зовсім не на гречкосіїв – тому і наклад збірки такий скромний, лише півтори тисячі екземплярів. У ролі червоної нитки тут опиняється головний герой, який нібито і веде розповідь від першої особи, але частенько відсувається на другий план несподівано колоритними другорядними персонажами. Десь так, в принципі, і мало бути – якби автор збирався писати виключно про себе, то і збірку цю він назвав би, скажімо, автобіографією.

До речі, якщо вже зайшла мова про засоби надання виразності, то варто попередити про головне: у творах Іванова вистачає обсценної лексики. Для тих, хто не знайомий з професійним мовознавчим жаргоном, доведеться пояснити на пальцях – матюки у деяких оповіданнях та ессе дійсно трапляються. Це може стати неприємним сюрпризом для деяких читачів, але ж ви не збираєтеся всерйоз стверджувати, що чекали від автора чогось показово галантного на зразок "Мадам Боварі" Флобера (якщо ж чекали, то, схоже, помилилися адресою)? Якщо відкинути радянську мораль, яку вперто вбивали у голови декільком живим ще поколінням українців, то виявиться, що обсценна лексика не псує картини, якщо вживається дозовано та доречно. Чи ви вважаєте, що численні твори Леся Подерв’янського миттєво були розібрані українською (перш за все україномовною) богемою на цитати та афоризми просто так? У "Протиріччях" без матюка іноді просто не обійтися – наприклад, у "Поєдинку", коли дільничний інспектор виганяє мешканців на свіже повітря з будинку, який за збігом обставин виявився ще й місцем злочину. Від влучності використання непристойностей людину зі здоровою психікою насправді добряче пробиває на сміх. Особливо пробиває тих, хто виріс на аудіокасетах із записами творів Митця – це вже перевірено на практиці.

Перш ніж ставити крапку, варто зробити на полях ще одну важливу нотатку. Дійсно хорошою та якісною є та книжка, яка заходить під час читання в один ковток, максимум з мінімальними перервами на вирішення цілком природних проблем. Колись мені подібним чином за день та вечір четверга зайшов шедевр під назвою "Майстер та Маргарита". Холодильник у кімнаті гуртожитку був порожнім, гроші скінчилися, додому треба було їхати тільки завтра. Але на той момент, коли я дійшов до балу (найбільш яскравої, як на мене, частини роману), шлунок вже навіть не намагався натякати на голод. А якщо б і спробував, то нічого не вийшло б, оскільки мозок був зайнятий зовсім іншими справами.

Так от, "Протиріччя" зайшли саме одним ковтком. Спочатку у нічному тролейбусі, що віз мене від ОДА до легендарної зі спортивної точки зору вулиці Титова, згодом у маршрутці і нарешті вдома під надоїдливе дзижчання комарів, на яких цього разу не хотілося звертати жодної уваги. Три години, витрачені на читання, як і попередні три години під час зустрічі з автором, гарантовано не пройшли дарма. Шкірка варта вичинки, в цьому можна не сумніватися.

Можливо, за десять років хтось назве цю збірку "Святим Граалем низової літератури". Можливо, часи та смаки за десять років настільки кардинально зміняться, і про цю збірку забудуть, як вже не раз було в укрсучліті. Але саме вона зараз видається непоганими ліками для тих, хто втомився носити рожеві окуляри, але не може зняти їх самостійно. І саме тому я знаю, що подарувати близькому товаришу, який вже намучився з цими клятими окулярами, на серпневий ювілей. Якщо нечисленні екземпляри у вільному продажу на той момент не розберуть, звісно ж.

P.S. І не дивуйтеся, якщо у наступних текстах літературознавця Г.Я.Вареника траплятимуться нехарактерні для нього раніше цитати та вислови. Бо вони того варті.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!