Оглядач Без Табу на прикладі України та Молдови переконує, що економіка – є та завжди була елементом політики.
Усе, що відбувається зараз навколо Придністров’я, дуже схоже на класичну партію в покер. Хтось гарантовано забере усю готівку з ігрового столу, хтось вирішить піти ва-банк і лишиться без штанів – щось подібне ми вже бачили неодноразово. Але в даному випадку розклади не є настільки очевидними, як може здатися на перший погляд. Чому? Та хоча б тому, що один з гравців має звичку робити дуже несподівані ходи. Несподівані навіть для власних підлеглих, до речі.
Як і очікувалося, новообраний президент Молдови Ігор Додон на початковому етапі правління намагається витиснути максимум з усіх діючих та потенційних стратегічних партнерів. Ніхто, звичайно, не говорить про це вголос зі зрозумілих причин, але одним з партнерів Кишинева в галузі економіки та торгівлі є Тирасполь.
Років зо десять тому дуже кортіло посміятися з мешканців так званої ПМР, які пафосно та показово намагалися продемонструвати власну незалежність від колишньої «метрополії», але при цьому охоче користувалися, скажімо, послугами молдавських мобільних операторів. Зараз же виявилося, що зв'язок двох республік – колишньої радянської та невизнаної – є значно глибшим та міцнішим.
Кілька місяців тому Молдова раптово почала скасовувати запроваджені раніше обмеження на ввезення сільськогосподарської продукції з України. Тоді багато хто зрозумів цей хід як спробу Додона натякнути Порошенку на справжні партнерські стосунки – мовляв, розпочнемо з молока, а там і до чогось більш міцнішого цінного дійдемо. Проте майже ні в кого не виникло іншої логічної думки. Будь-який ринок за визначенням є обмеженим через обмеженість попиту, і якщо один великий виробник заходить туди, іншому неодмінно доведеться піти геть. Що має статися для того, щоб країна з населенням у чотири мільйони осіб раптово стала споживати значно більше молока та молочних продуктів або хоча б потребувати збільшення їхнього імпорту? Щось майже фантастичне – наприклад, епідемія коров’ячого сказу, через яку доведеться забити левову частку поголів’я. Але зараз справа зовсім в іншому.
Придністровські сепаратисти та офіційний Кишинів можуть скільки завгодно показувати одне одному зуби, але факти натуральної торгівлі приховати неможливо. Здатність ПМР забезпечити власне населення хоча б товарами першої необхідності дуже перебільшена певними особами, а ганяти літак за літаком до Росії чи Білорусі заради продуктів з малим терміном придатності економічно недоцільно. От і доводиться вести бізнес з ідеологічним супротивником. Це стосується і Молдови, бо чимало підприємств, що за радянських часів забезпечували молдаван роботою та заробітком, зараз опинилися на території, що підконтрольна сепаратистам. Щоправда, в цьому випадку проблема через відсутність міжнародної ізоляції вирішується простіше – узяти хоча б Румунію, що завжди готова на певних умовах допомогти на правах «старшої сестри».
Можна довго та нескінченно розписувати перипетії тривалої економічної війни, яка насправді не дуже-то й схожа на війну. Але зараз-то дійсно починається найцікавіша фаза протистояння/ Ще півроку тому навряд чи можна було подумати про те, що Україна та Молдова почнуть синхронно перекривати повітря невизнаній республіці. Та останнім часом все частіше чути розмови про спільні митні і прикордонні пости на відповідних ділянках, а блокада транзиту до Придністров’я вже розпочалася. Про її ефективність говорить вже сам факт несамовитого волання політичних діячів так званої ПМР та їхні заклики на адресу Кремля з проханням «врегулювати ситуацію».
От тільки біда в тому, що на дворі не 1992 рік, а героїв на зразок покійного генерала Лебедя, яким схочеться розкрутитися в якості «миротворців», в Москві зараз треба шукати вдень з вогнем – таких зараз навіть на донбаську експансію не вистачає. До того ж кремлівські «стратеги» вкотре наступили на граблі, які розкидали свого часу в якості пасток для недолугих сусідів. Пункт 14 Угоди про співробітництво в галузі ветеринарії країн СНД чорним по білому написано, що взаємодія має відбуватися між визнаними та цілком легітимними державними структурами. Це правило можна чудово використати під час поточного протистояння, адже в ньому номінально немає жодної краплини політики – лише банальні міркування безпеки.
Хтось визнає на міжнародному рівні придністровський ветеринарний контроль? В тому-то й справа, що ні. Офіційний Кишинів логічно вважає мешканців так званої ПМР власними громадянами і не може бажати їм смерті через отруєння неякісними продуктами. А Україна на правах географічного сусіда з дещо ширшими можливостями охоче зголошується допомогти. Як тут не згадати типово ленінське формулювання «по формі вірно, по суті знущання», яким Кремль неодноразово керувався, коли мова заходила про окупацію Криму та Донбасу?
Бентежить лише одна річ: ніхто не може до пуття прорахувати наступні кроки Додона. Однією рукою він ластиться до України, намагаючись стати близьким другом, а іншою обіймає Путіна під час надмірно пафосного військового параду на Червоній площі. Гонитва за двома або більше зайцями ще нікому в підсумку не приносила щастя, і зрозуміло, що президент Молдови рано чи пізно лишиться сам на сам з дірявим коритом. Але якими наслідки подібної молдавської безсоромності будуть для України? Того ніхто не зна…
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець