Пліч-о-пліч до перемоги. Не українська кров Української революції

Герої не вмирають / Фото Виктор Гурняк, Insider

У четверті роковини трагічних подій на Грушевського Без Табу згадує загиблих героїв та розповідає про важливі рушійні сили Революції Гідності.

Текст вперше надруковано на Без Табу 20 лютого 2017 року.

Знаєте, що більш за все дратує при аналізі останніх поки що спроб написати історію Майдану 2.0 та Революції Гідності? Намагання звести усю сутність боротьби до протистояння українців, які завжди цінували свободу, та ненажерливих московитів. Усіх інших учасників фактичної національно-визвольної боротьби чомусь виносять за дужки, звертаючи увагу виключно на паспорт і громадянство, а не на походження та кров, що тече в жилах. Подібний підхід щонайменше не здається правильним і скидається на намагання перетягнути ковдру на себе.

Візьмімо хоча б найбільш очевидний приклад – кримських татар. Зараз майже ніхто про це не згадує, але певна кількість киримли була присутня на Майдані Незалежності вже у другій декаді грудня 2013 року. Їхній прапор, що довго майорів неподалік від сцени, сплутати з якимось іншим було неможливо. І з кожним тижнем представників корінного населення Криму ставало все більше і більше. Так, під час кульмінації їх в епіцентрі подій було не надто багато, але й не настільки мало, щоб можна було проігнорувати факт їхньої присутності. Ось тільки чимало писак чомусь бажають винести цей момент за дужки. І подібна доля може чекати не лише на татар.

Коли хтось говоритиме вам про те, що, скажімо, вірмени останніми роками займають тверду проросійську позицію у поточному конфлікті, нагадайте йому у відповідь про Сергія Нігояна. Так, про того самого Нігояна, який ціною власного життя отримав право дати своє ім’я колишньому проспекту Калініна тоді ще в Дніпропетровську і назавжди лишився в пам’яті наступних поколінь.

Борітеся поборете

Розповідати про Сергія Нігояна можна довго, при цьому обов’язково доведеться згадати про те, що народився і виріс він у Солонянському районі Дніпропетровської області, старовинній козацькій вотчині. Якщо згадувати про те, що Сергій не був етнічним українцем, як і його батьки, то доведеться також зазначити, що район в цілому є строкатим в етнічному плані – скажімо, у наддніпрянських селах на відтинку від Волоського і аж до Запоріжжя досі можна зустріти людей, що більш-менш вільно володіють чеською чи румунською мовами.

Але в цілому Нігояна в даному випадку правильніше вважати обличчям діаспори. Тієї самої діаспори, яка без жодних роздумів та затягування часу підтримала українців у боротьбі з північним сусідом (який також, до речі, є східним та південним).

Азербайджанці, давні вороги вірменів, вчинили так само, і це не має нікого дивувати. Війна ще не затягла їх до свого виру настільки, щоб вони масово відправляли власних синів на фронт (хоча варто визнати, що де-не-де подібні прецеденти все ж мають місце), але недооцінити їхню допомогу в тилу просто неможливо, якщо ви реально дивитеся на речі. У деяких районах та областях Лівобережжя вихідці з Кавказу іноді навіть активніше дотримуються проукраїнського курсу, ніж "аборигени". Чому? А тому, що вони чудово знають, що таке удавана російська доброзичливість і чому на неї не можна вестися в жодному разі.

Люблять зараз применшувати і єврейський внесок до спільної справи. Тут заради справедливості варто зазначити, що євреї дійсно підключилися до процесу не одразу. Політична пасивність пояснювалася дуже просто: початок заворушень у столиці припав на Хануку, потім еліта вирішила дотримуватися позиції "моя хата скраю", аж доки Ігоря Коломойського не занепокоїв стан його рухомих та нерухомих активів. Дніпропетровська область – головне місце компактного проживання євреїв на території України – станом на початок грудня навіть намету свого на Майдані не мала. Але зараз варто визнати, що без втручання єврейської громади та особливо деяких її заможних представників військова техніка без розпізнавальних знаків зараз цілком могла псувати дорожнє покриття не під Донецьком, а десь, скажімо, у Кривому Розі. І не лише дорожнє покриття, до речі.

Навіть білоруси – нація, яку більшість з нас вважає майже вимерлою через згубний вплив східних сусідів – цілком щиро тримали за нас кулаки. Не всі, звичайно, лише ті, хто мріє одного чудового дня якщо й не побачити на власні очі справжню демократію, то хоча б позбутися диктатури, але тримали. Допомога була не лише на словах, але про це чомусь теж забувають. Не всі зараз, наприклад, згадають Михайла Жизневського, уродженця Гомеля, який за роки життя в Україні перетворився на українця і за Україну ж загинув. Його вбивці й досі не отримали заслуженого покарання, але це вже привід для окремої і сумної розмови.

Кінець кінцем, наш випадок не є поодиноким у світовій історії. Згадайте Другу світову війну та Рух Опору у Франції. Серед тих, хто протистояв Гітлеру та його прибічниками, було чимало людей, які не вважалися французами ані з етнічної, ані з юридичної точки зору. Проте ніхто зараз не візьметься стверджувати, що пересічний араб, поляк чи каталонець доклав для перемоги менших зусиль, ніж умовний Мішель Мерсьє, чистокровний француз. Батька завжди легше бити гуртом, особливо тоді, коли це ніякий не батько, а вітчим із хворобливими фантазіями та небезпечними для життя звичками.

Іноді, звичайно, трапляється так, що помирає навіть надія. Але чи вмирають герої? Відповідь на це питання ви можете дати без жодних підказок. Тож давайте проявимо вдячність хоча б протягом цих лютневих вечорів і згадаємо добрим словом усіх героїв. В тому числі й тих, в чиїх жилах текла начебто зовсім не українська кров.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!