Первинні страхи імперців. Чому історія Мирослави Бердник не є унікальною

13:00, 18 августа
Доньку письменника затримали за антиукраїнську діяльність - фото 1
Доньку письменника затримали за антиукраїнську діяльність / YouTube

Історія з донькою дисидента може стати початком очищення від українофобії. Автор Без Табу згадує, коли саме українців почали лякати "бендерівцями" і що з цього вийшло.

Щонайменше останні триста років нас, українців, намагаються вперто переконати в тому, що бути українцем нецікаво, небезпечно та не престижно. З середньостатистичного україномовного патріота певні сили давно вже ліплять кровожерливе опудало-страховисько, що готове заради збереження своєї сумнівної нібито національної ідентичності як завгодно довго переступати через чужі трупи. Причому ліпленням цим давно вже займаються не лише західні або східні, а навіть деякі південні сусіди.

Не дивно, що така недружня політика з боку країн зі спільними кордонами породжує певну кількість на перший погляд подвійних, але насправді виключно ворожих агентів.

Зайвий раз згадати про цю негативну тенденцію змусила історія Мирослави Бердник – доньки авторитетного та поважного свого часу письменника-фантаста, яка на старості літ узріла якісь дивні видіння і вирішила повоювати з вітряками. Якщо бути точнішим, то на момент видінь Мирослава Олександрівна ще й шостий десяток літ розміняти не встигла, але на її свідомість щось невідворотно вплинуло. Чи то смерть люблячого батька, який намагався виховати найстаршу доньку відповідно до власних ідеалів, чи то помаранчева революція, яка до смерті налякала природжену лібералку галасливістю та неочевидними на перший погляд проявами насилля – дідько його зараз розбере. Але останні дванадцять років донька письменника пропагує те, про що більша частина адекватних українців навіть думати не хоче, не говорячи вже про те, щоб сповідувати це.

Мирослава Олександрівна так довго і наполегливо переконувала себе в тому, що будь-який україномовний українець всередині неодмінно є нацистом (так, не націоналістом, а саме нацистом), що одного чудового дня сама повірила у власні мантри.

Добре, що вона хоча б своє найближче оточення не намагалася у цьому переконати – знаючі люди говорять про те, що родичі пані Бердник мають цілком проукраїнські погляди, а вона на їхньому фоні виглядає білою вороною. Але успіху вона все ж досягла. Не кожного "брудного малороса" друкуватимуть відносно великим накладом у Москві, навіть якщо мова йде про псевдонаукову роботу відверто українофобського змісту. Не кожній громадянці України вдається стати своєю у колі русофілів-шовіністів, особливо у випадку, якщо батько цієї громадянки свого часу був дисидентом і зневажливо ставився до радянської влади – таких у тусовці, що існує під девізом "ми один народ", зазвичай не люблять і досі, вважаючи зрадниками. Кінець кінцем, треба ж було зробити щось неймовірне для того, щоб така аморфна та бездіяльна за своєю сутністю (коли справа стосується реальної боротьби з ворогами держави, звісно) організація, як СБУ, заворушилася і навіть провела обшук у квартирі доньки письменника! Саме завдяки цьому обшуку про існування Мирослави Бердник дізналися навіть ті, хто про неї раніше не знав нічого.

Насправді пані Бердник не єдина у своєму роді – подібних їй людей на теренах України вистачає. І активність їхня завжди щосили зростає у той момент, коли російськомовна частина плебсу відчуває реальну загрозу втрати свого домінуючого статусу. Згадайте, що коїлося на лівобережжі наприкінці 1991 року, коли стало остаточно зрозуміло, що Україна буде незалежною державою, якій конче потрібен керманич. Проти Чорновола, який справедливо вважався тіньовим фаворитом, почалася настільки брудна піар-кампанія, що тому ж Ющенкові майже за півтора десятиліття годі було мріяти про таке. Люмпени Донбасу, Слобожанщини та Наддніпрянщини, налякані вже тоді розмовами про заборону щонайменше російської мови в разі перемоги В’ячеслава Максимовича, гуртом побігли голосувати за єдину нібито людину, яка точно не збиралася позбавляти їх права говорити російською – колишнього партійного ідеолога Кравчука.

Виграй чверть століття тому вибори Чорновіл – і невідомо, як би розвивалася історія України і наскільки близько ми були б до європейських цінностей зараз.

Але первинні страхи учорашніх імперців перемогли здоровий глузд.

Нема нічого дивного в тому, що з роками саме на цьому ґрунті проросла ненависть до усього українського. Сентенції про клятих "бендерівців" (орфографія цинічно збережена), які мешкають західніше Павлограду та їдять на вечерю немовлят, з’явилися не вчора і не позавчора – цим сміттям голови особливо вразливих представників біологічного виду soveticus vulgaris систематично почали забивати щонайменше років двадцять тому. І не дивно, що активізація "гуру та вчителів" подібного штибу наново почалася після Революції Гідності, коли російськомовна більшість ризикувала втратити статус більшості (і поки що продовжує рухатися у цьому напрямку, до речі).

Радіти у поточній ситуації можна лише з одного приводу – спецслужби нарешті заворушилися. Так, швидше за все донька письменника відбудеться не дуже легким переляком і змушена буде емігрувати на північний схід, але це вже краще за суцільну бездіяльність. Але хотілося б, щоб прецедент цей не став поодиноким. Якщо город заріс бур’яном, то лишається тільки взяти до рук сапу та розпочати санітарний день. Це не та робота, яка може сама себе зробити.

Хоча дехто і досі, звісно, думає, що бути українцем нецікаво, небезпечно та не престижно.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Другое на тему
Комментарии
Публикации