26 березня 2018 року. Краще запам’ятайте цю дату зараз, оскільки новим поколінням про неї як про день перезавантаження Холодної війни між Росією та Західним світом розповідатимуть вже підручники з історії.
Мова саме про перезавантаження старого конфлікту, а не про початок нового, оскільки час показав, що розбіжності радянського періоду ані приховати не вдалося, ані скасувати їх шляхом домовленостей.
Наприкінці стрімкої «Перебудови» державі зі столицею у Москві вдалося звести уявну шахову партію до визнання нічиєї навіть попри те, що розпад СРСР цілком можна вважати ознакою поразки. Періодична західна самовпевненість в ті часи взяла гору. США задоволено примирилися з тим, що лишилися єдиною наддержавою у світі, і навіть охоче допомагали злиденним soviet people харчами. У головних європейських гравців вистачало внутрішніх проблем – Велику Британію, скажімо, після відставки Маргарет Тетчер охопила нетривала криза жанру, з якої вийти вдалося лише з появою на чолі уряду Тоні Блера. Та й взагалі, Європа переживала масштабне переформатування, і нікому особливо не було діла до країни, що повільно «піднімалася з колін» завдяки зростанню цін на енергоносії.
Це був не кінець "Холодної війни", а перерва
Чверть століття потому усі московські козирі вже є неактуальними. По-перше, на початку доби суверенної РФ на користь міжнародній репутації за інерцією грала попередня діяльність Горбачова. Так-так, саме Горбачова, а не Єльцина, який заповзято захопився повертати контроль над «національними околицями» воєнним шляхом. Втім, у порівнянні зі своїм наступником навіть любитель великого тенісу та міцної горілки видається нешкідливим миротворцем без жодних натяків на кровожерливість, оскільки Путін своїм бажанням «захистити російськомовних» та «повернути кордони в межах СРСР» розізлив та дістав до печінок навіть найбільш ліберальних західних політичних діячів.
По-друге, ще навіть років десять тому Москва мала чудовий інструмент для шантажу стратегічних чи то союзників, чи то супротивників під робочою назвою «вентиль». Ну точнісінько як героїня Нонни Мордюкової з «Діамантової руки», що обіцяла позбавляти комунальних благ тих мешканців будинку, які не куплятимуть лотерейних білетів. Ринок газу та нафти тоді дійсно виглядав не так, як зараз, і для німців, наприклад, «Газпром» був ледве не єдиним, хто міг надавати блакитне паливо у великих обсягах.
Складні часи
Проте все раптово скаламутила людина, на яку Кремль робив ставку настільки відверто, що навіть у процес його обрання президентом втрутився руками пригодованих хакерів. Оточенню Путіна можна скільки завгодно кричати «Трамп - наш», але саме недалекоглядне на перший погляд рішення наступника Обами перегорнуло ситуацію на ринку догори дригом. Арабських партнерів вмовили збільшити обсяги видобутку, свої родовища розконсервували, а до Європи почали ганяти водними шляхами зріджений газ. Ціни й так поступово падали, а після цієї хитрої комбінації геть обвалилися. І російська безальтернативність опинилася під великим сумнівом.
Все, що може зараз зробити Кремль у відповідь на західні санкції, можна віднести до категорії вчинків «назло кондуктору куплю квитка та піду пішки». От візьмімо, наприклад, учорашню погрозу про можливе закриття генконсульства Росії у США в Сіетлі. Американцям від цього, відверто кажучи, не стане ані тепліше, ані холодніше. А от чималій кількості «російськомовних» з північно-західного узбережжя, про справи яких нібито печеться особисто кремлівський царьок, в такому випадку не позаздриш: в разі виникнення якихось проблем їм доведеться летіти щонайменше до Каліфорнії. Це, звичайно, не з Маріуполя до Ужгорода залізницею, але дуже марудно і витратно. І хто тут кому нашкодить, га?
А от Захід не просто б’є по найбільш болючих місцях – там вже пішли в хід рішення, які для кремлівських горе-стратегів через власну обмеженість не є очевидними. Висилка дипломатів – лише квіточки, а ось обіцяний арешт усіх російських активів, походження яких можна буде поставити під сумнів, на території Великої Британії може дійсно вибити представників тоталітарного режиму з колії. Зрозуміло, що ретельній ревізії буде піддане усе, навіть власність нібито статечних панів на зразок Романа Абрамовича, який хоч і заробив собі у Лондоні репутацію, але не перестав бути частиною путінського оточення.
Кінець кінцем, навіть висилка досягне незвичних обсягів, якщо усі дотримають свого слова. Масовий обмін відкликаними та висланими дипломатами між Москвою та однією з західних держав свого часу траплявся неодноразово. Але ще ніколи не було так, щоб одразу кілька країн влаштовували подібну «чистку лав» ще й у формі флешмобу. Можливо, у найближчій перспективі це не вдарить по Росії надто сильно, і до розриву дипломатичних стосунків справа не дійде. Проте створити небезпечний для агресора прецедент ніколи не пізно.
Чекаємо
Карфаген нашого часу не перетворився на купу піску на початку дев’яностих років минулого століття, оскільки Захід вирішив сподіватися на великий російський «авось» замість того, щоб завдати рішучого удару. Буде дуже дивно, якщо аналогічну помилку буде повторено у двадцять першому сторіччі.
Хоча в Кремлі до останнього будуть вперто стверджувати, що санкції з них познімають.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець