Одна угода, три питання. Підводні камені Договору про дружбу між Україною та Росією

17.02.2017, 11:45
3
Міна сповільненої дії - фото 1
Міна сповільненої дії

Сьогодні – річниця підписання Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією та Україною, що діє й донині.

Аналіз давніх і не дуже історичних подій – річ дуже корисна. І не лише тому, що недостатнє знання власного минулого може завадити влаштувати собі бажане майбутнє. Просто іноді треба мати в рукаві певну кількість козирів для того, щоб бити по руках особливо нахабних брехунів і маніпуляторів. Хочете ви того чи ні, але не можна миритися з тим фактом, що хтось намагається переписати нашу історію, не питаючи нас. Не треба цього робити. Але подібних спроб, нажаль, буває чимало.

Для прикладу варто розглянути сюжет, кульмінація якого припала на 17 лютого, от тільки не зараз, а 18 років тому. Саме цього дня верхня палата російського парламенту, відома абсолютній більшості під назвою Рада Федерацій, ратифікувала Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією та Україною (договір, до речі, набув чинності 1 квітня 1999-го).

Те, що на перший погляд видається набором папірців з декларативним текстом, насправді здатне викликати чимало питань навіть зараз. Тож давайте почнемо шукати відповіді.

Питання перше – чи задумувалася ця угода як своєрідний троянський кінь?

Серед прописаних положень можна знайти дійсно цікаві речі, якщо читати уважно. Наприклад, обидві країни зобов’язуються відповідним чином захищати права власних громадян, що проживають на території інших держав відповідно до норм міжнародного права. Усім, однак, чудово відомо, що Москва під час деяких військових конфліктів робить вигляд, ніби у попередньому реченні відсутні останні п’ять слів. Головне – залізти до чужого городу з криком на кшталт "руських людей ображають", а далі хоч трава не рости.

Тепер згадайте офіційну причину вторгнення щонайменше на Донбас російських відпускників та бурятських найманців. Так-так, непрохані гості нібито мали на меті захистити права мирного російськомовного населення від клятих українських націоналістів, які начебто готові були колоти штиками тих, хто говорив "арбуз", "свьокла" і "топор".

Одна угода, три питання. Підводні камені Договору про дружбу між Україною та Росією - фото 34763

Ярош порушив Будапештський меморандум (с)

Кремлівська пропаганда, звісно, є такою ж брехливою, як і підручники з історії України часів міністра Табачника, але головна біда в іншому. Невже старіюча партійна номенклатура, що продовжувала на час підписання угоди керувати Україною, не відчула, що тут щось не так? Завдяки подібній неуважності Москва фактично приховала у дальньому кутку шафи цілком життєздатний casus belli, і це пішло нам зовсім не на користь.

Питання друге – яку позицію по відношенню до Росії займала тодішня українська верхівка?

Якщо під час третіх за ліком президентських виборів в Україні ви були достатньо зрілими для того, щоб трохи розумітися на політиці, ви навряд чи забули історії про те, як поганий Кучма намагається пустити Україну та Росію різними шляхами. Тоді ще ніхто не кричав вголос про "один народ", бо забагато говорити про очевидні речі – ознака поганого тону. Але український електорат, який здебільшого ще не встиг вирости з радянських штанців, наживку проковтнув і перелякався.

Насправді час показав, що інформаційні вкидання про бажання Кучми порвати з Москвою були не більш ніж брудною піар-технологією від пародії на комуністів (ця технологія, до речі, ледве не спрацювала, оскільки кандидат від КПУ вийшов до другого туру, нехай і програв в підсумку). Колишній "червоний директор", плоть від плоті радянської номенклатури, людина, що отримала найважливіше за часів СРСР призначення для себе з Москви через голову київського начальства – ну як президент номер два міг бажати "друзям, товаришам та братам" чогось поганого?

Одна угода, три питання. Підводні камені Договору про дружбу між Україною та Росією - фото 34765

Маємо те, що маємо

Ледве не кожне слово декларативного нібито Договору з українського боку узгоджувалося з головою держави. Комусь цілком логічно здавалося, що Леонід Кучма образився через спробу створення мертвонародженої союзної держави Росії та Білорусі – мовляв, волочаться одне за одним, а нас не кличуть! Дехто також стверджує, що Дмитро Табачник наприкінці 1996-го стрімко вилетів з посади голови президентської адміністрації через незгоду з шефом з приводу деяких положень майбутньої угоди. Що цікаво, за кілька місяців після її підписання майбутній міністр освіти знову з’явився серед свити колишнього директора Південмашу, щоправда, вже в якості банального радника.

Так що не треба приписувати Кучмі тих чеснот, яких він не мав. Не заважав повільній українізації, говорите? Добре, добре. Але між Брюсселем/Вашингтоном та Москвою попередник Ющенка у ста випадках зі ста обрав би саме східних сусідів. І саме тому він зараз входить до Мінської контактної групи, якщо хтось не зрозумів цього раніше.

Питання третє, визначальне – чому угода досі є дійсною?

"Є так званий великий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. У ньому написано, що Росія поважає територіальну цілісність і непорушність існуючих кордонів. Зараз ми беремо цю статтю і несемо в міжнародний суд. Ми протягом року готували відповідний позов, тепер ця підготовка закінчилася. Тому, поки цей пункт є в договорі, але Росія його не виконує, нам є за що її судити. А якби ми дозволили собі розірвати цей договір, росіяни нам би сказали: «Почекайте, ми нічого не порушили, бо не брали на себе жодних зобов'язань». Тому ми не можемо дозволити Росії зіскочити з такого гачка".

Заступник Клімкіна та голова апарату МЗС Вадим Пристайко цілком серйозно вважає, що боротися з Росією на дипломатичному та правовому фронті можна лише за принципом "не можна мстить, повинні ми любити".

У грудневому інтерв’ю, цитата з якого наведена вище, є також цікава тирада про абстрактну бабусю, яка може виїхати до Росії та не отримувати там української пенсії, якщо угоду просто візьмуть і розірвуть. Шановному дипломату, мабуть, важко зрозуміти просту річ – якщо пенсіонер в наші часи виїжджає до РФ, то він майже одразу отримує російське громадянство і відповідно переходить на російські соціальні виплати. Заробітчани, говорите? Так вони працюють здебільшого на дядька з повними гаманцями готівки, а не на державу.

Найцікавіше тут ось що – Договір буде автоматично подовжено ще на десять років, якщо українська сторона у найближчі кілька місяців у письмовому вигляді не висловить бажання його розірвати. Що ж, тим цікавіше буде спостерігати перший раунд українсько-російської дипломатичної битви у Гаазі. Почнеться вона вже в березні. Не перемикайте.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
3
Публикации
Загрузка...