«Нє задрачівайтє». Чому український біатлон морально деградує

17.02.2017, 14:35
11
Чому Юлія Джима бойкотує українську пресу? - фото 1
Чому Юлія Джима бойкотує українську пресу? / Getty Images

В австрійському Гохфільцені добігає кінця чемпіонат світу з біатлону. До завершення змагань залишилося три змагальних дні й п’ять видів програми. Наразі українська збірна залишається без нагород і ризикує повернутися додому з нульовим медальним доробком. Вперше з 2009 року.

Проте резонанс у вітчизняній пресі представниці жіночої збірної спричинили не своїм наразі відверто невдалим виступом, а небажанням щось представникам ЗМІ своєї країни пояснювати.

В шкірі колег, які впродовж останніх років здебільшого марно сподіваються добитися ексклюзивних інтерв’ю з представниками футбольної збірної, на цей раз опинився прес-аташе національної футбольної команди Олександр Гливинський, котрий трудиться на біатлонному мундіалі на благо одного з провідних спортивних видань. «Потом, в пісьмєнном відє», - так Олександрові і ще двом присутнім у Гохфільцені українським журналістам на прохання про коротку розмову відповіла один з лідерів команди Юлія Джима.

Таку поведінку можна було б списати на емоції, поганий настрій після невдалого виступу, ситуативними проблемами зі здоров’ям чи ще чимось дуже нагальним. То якби схожою поведінкою сучасні українські біатлоністки не відзначалися постійно. Та ж Джима уникає спілкування зі ЗМІ рідної країни уже понад два роки. Не набагато відстали й інші її подруги за командою. Колеги-журналісти, які працювали на Олімпіаді-2014 в Сочі, згадують, як Олена Підгрушна проходила повз журналістів через мікст-зону зі словами «С мєня хватіт», а та ж Джима важко видихнула: «Ох, апять еті журналісти». І то після естафетної гонки, яка принесла нашій команді Олімпійське золото. Одна з сестер Семеренко невдовзі після завершення Олімпіади відреагувала на прохання про інтерв’ю фразою: «Я разгаваріваю толька с афіциальним сайтом фєдєрації біатлона Украіни».

«Нє задрачівайтє». Чому український біатлон морально деградує - фото 34787

Юлія Джима втомилась від журналістів / фото Getty Images

Взагалі, збагнути природу такої поведінки вкрай складно. Бодай тому, що до нинішнього покоління зірок і зірочок біатлоністи відзначалися вражаючою відкритістю. Це стосувалося як представників не дуже титулованої чоловічої команди, так і жінок. Покоління Валентини Цербе, Олени Зубрилової, Олени Петрової, Тетяни Водоп’янової, Ніни Лемеш було не менш обдарованим, ніж нинішня когорта. Вони теж перемагали на етапах Кубка світу, Зубрилова тривалий час знаходилася серед лідерів у загальному заліку і вела запеклу суперечку з шведкою Маґдаленою Форсберґ.

Не дуже складалося в силу різних причин (недостатнє фінансування, внутрішні чвари, брак тренерського досвіду, прорахунки в підготовці) лише з Олімпійськими нагородами. Втім, після перемог і поразок ці люди і їхні наставники примудрялися залишатися з людьми. До журналістів вони ставилися з повагою. Спілкувалися, а під час розмов часто обурювалися, що не дивлячись на постійні перемоги не відчувають особливої уваги з боку українських ЗМІ. «За кордоном ми популярніші, ніж удома» - справедливо констатував свого часу капітан чоловічої збірної В’ячеслав Деркач.

Після провальної Олімпіади-2002 український біатлон переживав складні часи. Ту ж Зубрилову за другий поспіль Олімпійський провал зацькували настільки, що вона не витримала і переїхала в сусідню Білорусь. Цькували усі – міністерство спорту на чолі з панею Марією Булатовою і центральна преса. Втім, Олена не проявляла зловредності. На прохання українських журналістів поспілкуватися вона після певної паузи відповідала згодою. Так само відкритими були й головні зірки української збірної періоду першого десятиріччя 2000-х – Лілія Єфремова і Оксана Хвостенко.

Тренер Роман Бондарук, якого назвали головним винуватцем Олімпійського провалу-2002, очоливши невдовзі після того збірну Польщі, зберігав обітницю мовчання у спілкуванні з українськими ЗМІ впродовж восьми років. На відвертість його вдалося спровокувала публікація розгорненого інтерв’ю з колегою за тренерською професією Ігорем Починком. В тому інтерв’ю Ігор Мирославович спогадами про минуле зачепив Романа Романовича за живе. Пан Бондарук мав свою версію того, що відбулося і її на шпальтах одного з тих видань, де я раніше працював, виклав.

Окрім того, Роман Романович тоді поділився тонкощами роботи на чолі збірної Польщі. Зокрема він розповів історію про стосунки місцевих спортсменів з пресою. За словами пана Бондарука, він мав неприємності на рівні Міністерства освіти після того, як одна зі спортсменок відмовилася давати інтерв’ю, аргументувавши відмову поганим самопочуттям. Роман Романович стверджував, що польські біатлоністи іноді дають по кілька десятків інтерв’ю на день, повторюючи журналістам різних видань фактично одне й те ж. Нікому й на думку не спадало відмовитися.

Невдовзі після публікації цієї розмови пан Бондарук посприяв мені в організації телефонного спілкування із найзірковішим зі своїх вихованців – срібним призером Олімпіади-2006 Томашем Сікорою. З одним з найсильніших біатлоністів світу першого десятиріччя 2000-х розмовляли понад годину й жодного разу Томаш не сказав чогось на кшталт притаманного нашим атлетам «Я втомився» чи «Мушу іти на тренування».

«Нє задрачівайтє». Чому український біатлон морально деградує - фото 34788

Томаш Сікора не відмовляє пресі / фото Getty Images

Через лічені місяці Роман Бондарук повернувся в Україну і отримав призначення – став генеральним секретарем Федерації біатлону України. Окрім співпраці з потенційними спонсорами, Роман Романович відповідав і за зв’язки з пресою. Власне, у спілкуванні з ним особисто проблем не виникало. Скайп-зв’язок вдавалося підтримувати завжди, навіть під час Олімпіад чи чемпіонатів світу. А ось з новим поколінням біатлоністок виходило складніше. Тоді й пригадав панові Бондаруку ту його польську історію. На що отримав відповідь: «Польща то Польща. Зараз я не можу змусити Підгрушну чи сестер Семеренко спілкуватися, якщо вони не хочуть». Ось і вся демократія.

Власне, ця розмова трапилася ще в час, коли українські зірочки іноді поблажки для рідних ЗМІ ще робили. Залежно від настрою, обставин і назви видання. Зовсім замкнулися жіночки році в 2014-му, у період, коли завершилася Революція Гідності, росіяни анексували Крим і ввели свої війська на Донеччину і Луганщину. Президента Федерації біатлону Володимира Бринзака ці обставини тоді не надто цікавили. Літній збір команди він організував у російській Тюмені. Коли команда звідти повернулася, одна з сестер Семеренко на відповідне запитання одного з журналістів безпосередньо в залі для зустрічей аеропорту «Бориспіль» відповіла коротко і красиво: «Нє задрачівайтє».

«Нє задрачівайтє». Чому український біатлон морально деградує - фото 34789

За пультом - фанат Тюмені пан Бринзак / світлина з особистого архіву чиновника

Фраза стане крилатою, але збагнувши всю її недолугість, пан Бринзак зі шпальт видання з російськими коріннями «Спорт-Експресс в Украінє» пояснить усім «ура-патріотам», що в Росії команда тренувалася не від хорошого життя, а через візовий ліміт. Мовляв, у зоні Євросоюзу українці можуть перебувати не більше 90 днів у році, а тому тренуватися поза межами шенгенської зони команда змушена, щоб виступити в усіх офіційних стартах. Підстава наче й доречна. Але чому тоді у 2015-му і 2016-му зборів у Росії вже не було, хоча підготовча програма розпочалася у ті ж терміни?

Так чи інакше, разом з тими «нє задрачівайтє» українські біатлоністки зникли зі сторінок української преси майже повністю. Їхнє спілкування з вітчизняними ЗМІ обмежується офіційним сайтом Федерації біатлону України. Зате не цуралася та ж Юлія Джима у грудні 2014-го «по-братськи» поспілкуватися з російським пропагандистом Дмітрієм Ґубєрнієвим. І то через півроку після початку війни з Росією, після Іловайської трагедії і збитого російськими «буками» малайзійського «Боїнґа» рейсу MH17.

"В обстановке доверия" (с)

Власне, про що говорити, якщо буквально рік тому той же пан Бринзак в інтерв’ю російській пресі видав наступне: «Ми надалі завжди із задоволенням будемо брати участь в різних змаганнях та навчально-тренувальних зборах на території Росії і найближчі плани, це участь у фіналі Кубка світу в Ханти-Мансійську в березні місяці. У нас дуже дружні відносини з російською командою і вболівальниками з Росії, які підтримують нашу команду».

У принципі, відомство пана Бринзака уже давно займається не стільки розвитком біатлону в Україні, скільки заклопотане виключно інтересами національної збірної. Але за цією вехівкою айсберга – жахливий занепад низового біатлону. За невеликими винятками, з часів розпаду СССР матеріально-технічна база основних центрів підготовки не покращувалася зовсім.

«Нє задрачівайтє». Чому український біатлон морально деградує - фото 34790

Біатлонний центр у селі Підгороднє доживає останні дні/ фото - Анатолій Яцина

Найтрагічнішою є ситуація з біатлонним центром у селі Підгороднє під Тернополем. Цю базу ще в часи керівництва областю реґіоналівського посіпаки Хоптяна віддали під забудову. Зі зміною влади ситуація не виправилася, а боротьбу за неї продовжує вести лише кілька ентузіастів. Показово, що від цього процесу фактично усунулася найзірковіша вихованка трас у Підгородньому - Підгрушна. Хоча змога вплинути в Олена була – впродовж майже двох років вона обіймала посаду заступниці міністра спорту. Втім, за весь цей час спортсменка не спромоглася не лише на конкретні дії, а на бодай одне змістовне інтерв’ю, присвячене цій проблемі. Хоча місцеві журналісти спроби розговорити Олену робили.

Підгрушна - не виняток. До українських журналістів вона налаштована агресивно. Зате залюбки фотографується і дає інтерв’ю тому ж російському пропагандистові Ґубєрнієву.

Українська спортсменка та відомий російський пропагандист Губернієв

В передноворічній авторській програмі цього «гаспадіна» Олена разом з іще одним українцем Сергієм Семеновим спершу не могли второпати, навіщо у Тюмені відібрали право проведення Кубка світу, а потім вони ж за пропозицією Дмітрія заспівали, хоч і «голоса нєт», «что-то такоє русскоє, обьєдіняющєє» (дивитися з 21.10).

https://www.youtube.com/watch?v=7xETa8j9rZY

…Олімпійське золото в естафеті Підгрушна, сестри Семеренко і Джима виграли 21 лютого 2014 року, саме в той час, коли на Майдані Незалежності прощалися з героєм небесної сотні Устимом Голодюком. Тоді в Сочі жодна з чемпіонок усупереч очікуванням не згадала про трагічні події, які коїлися на центральній площі їхньої столиці, не кажучи вже про те, щоб присвятити перемогу тим, хто поклав життя за майбутнє Держави. Пізніше олімпіонічки не лише не виправилися, але й своїм підлабузницьким ставленням у ставленні до всього, що стосується держави-агресорки підтвердили, що перше враження не було оманливим.

Іван Вербицький, спецально для Без Табу

Редакція Без Табу пропонує керівництву Федерації біатлону України, а також згаданим спортсменкам озвучити свою позицію щодо відмови спілкування з українською пресою та підтримки держави-агресора – Росії.

Без Табу
11
Публикации
Загрузка...