Оглядач Без Табу визначає головні ризики у випадку з безвізовим режимом України з ЄС.
Нині начебто не перше квітня, але декого цілком може потягнути на іронію. Особливо тоді, коли розмова стосується недолугих «молодих революціонерів», що нібито будують «молоді республіки» на землях, що за Конституцією та логікою належать Україні. Іноді терористи, що прикидаються мирними трактористами, самі не розуміють, як говорять речі, близькі до істини. Їх же ж хлібом не годуй, а дай тільки можливість смачно плюнути отруйною слиною в київському напрямку.
Окупанти дуже люблять розповідати про «звірства хунти у Києві», і варто зазначити, що нова українська влада дійсно поводить себе жорсткіше, ніж персонажі, що відзначають 9 травня з портретом батечка-імператора на дальньому плані. Візьмімо хоча б поточну ситуацію з громадянствами та паспортами. В українському законодавстві ці питання прописані абияк, що не заважає раз-по-раз так чи інакше карати осіб, що порушують навіть такі двозначні норми. Послідовністю тут зазвичай і не пахне, але цікаві прецеденти трапляються.
Он, скажімо, молдавського чи то олігарха, чи то злочинного авторитета Платона нещодавно з урочистою посмішкою передали з рук в руки молдавським силовим структурам. Цей пан через адвокатів довго вимагав для себе справедливості і заявляв, що є громадянином України. Але виявилося, що паспорта з тризубцем на обкладинці він отримав із порушенням процедури, не відмовившись спершу від громадянства Молдови. Тому стратегічно важливий документ жодної юридичної цінності не мав.
З більш-менш свіжих прикладів можна пригадати Сашу Боровика. У випадку з колишнім (чи ні?) соратником Саакашвілі влада продемонструвала вміння виправляти власні помилки: громадянином України його свого часу зробили «через чорний хід», тому позбавити його громадянства було необхідно щонайменше для показовості. Те саме – з колишнім соратником пана Ляшка – все ще народним депутатом Андрієм Артеменком.
Так звана «влада» так званих «народних республік» в цьому плані навіть стертих та змучених карієсом зубів намагається не показувати. Те що, Захарченко та Плотницький разом з оточенням називають «законодавством», насправді може згодитися хіба що в якості лоту на аукціоні, присвяченому злочинцям-невдахам. Паспорти з написами «ДНР» чи «ЛНР» на обкладинках навіть у Росії не сприймають серйозно, а про цивілізований світ говорити в цьому контексті не варто і поготів. З російським громадянством у місцевих мешканців теж якось не складається, тому й доводиться дивитися крізь пальці на «загравання з українською стороною».
Власне кажучи, ані на Донбасі, ані в Криму ніхто особливо й не вимагав відмовлятися від українського громадянства. Навіть якби російські закони (що за великим рахунком і близько не мають діяти на вищезгаданих землях) стовідсотково забороняли бути громадянином двох та більше держав, то ніхто б зі зрозумілих причин не став влаштовувати репресії бажаючим всидіти на кількох стільцях. А показне спалювання українських паспортів у всіх без виключення випадках було дешевою піар-акцією – навряд чи хтось робив це тихцем у закутку, а не публічно перед об’єктивами камер. Технологію цю відпрацювали, до речі, ще за часів «перебудови», коли чимало політичних діячів і звичайних пролетарів прилюдно спалювали партквитки КПРС.
Розривати зв'язок з «київськими ворогами» тут взагалі було не можна. Без паспорту не можна отримати на підконтрольній Україні території українські ж соціальні виплати – раз. Без паспорту досить проблемно міцно осісти на новому місці в разі переїзду, оскільки ДМС документи переселенцям відновлює зазвичай довго і нудно – два. Без паспорту в разі чого і за кордон не злітаєш зі зрозумілих причин – три. Ніхто не здивується навіть тому, що дехто з так званої правлячої «еліти» так званих «ДНР» та «ЛНР» тримає у сейфі або у внутрішній кишені верхнього одягу той самий документ з тризубом. Невідомо ж, як усе обернеться незабаром.
І ось тут відповідні українські (не лише силові) структури мають проявити пильність. Зараз, коли до остаточного схвалення скасування візового режиму України з Євросоюзом лишилося зовсім трошки, мешканці окупованих територій масово почнуть оформлювати собі необхідні для безвізу біометричні паспорти. Не всім в підсумку вдасться це зробити, але декому пощастить. Зрозуміло також, що серед щасливчиків цілком можуть опинитися не лише нешкідливі для суспільства мирні громадяни. Саме тому кожного, хто подаватиме документи, треба буде ретельно перевірити.
От тільки як це зробити, якщо українські силовики не мають для цього не стільки достатньої компетенції та необхідних кадрових ресурсів, а звичайного бажання? Питання це лишатиметься відкритим доти, доки не трапиться якийсь небезпечний для країни прецедент. Тут, в першу чергу, не варто забувати про те, що основне навантаження з ідентифікації ворогів держави поки лежить на плечах волонтерів (хлопців з Миротворця, наприклад), а не штатних працівників МВС чи СБУ. І дуже схоже, що це надовго.
Біда ще й в тому, що для терористів, які прикидаються мирними трактористами, ситуація поки що виглядає майже безпрограшною з усіх боків. І з цим, мабуть, варто щось робити, балансуючи між збереженням репутації та збереженням територіальної цілісності.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець