Мовчання - золото. Патріотизм як зайвий привід змішати спорт з політикою

13:10, 09 октября
1
Українська збірна - фото 1
Українська збірна / ФФУ

Українці за паспортами, але не за переконаннями - прокляття СССР чи прикмета глобалізації.

Колись у складі національної збірної з футболу на поле цілком могли вийти виключно люди, що народилися та виросли в межах одного міста і чудово знали один одного. Але це було давно і майже неправда. Глобалізація призвела до того, що нації та раси геть змішалися, і це чудово помітно в усіх видах спорту. Трішки дивно дивитися, наприклад, на сучасні розклади у чоловічому тенісі, де першою ракеткою Австралії є грек, а першою ракеткою Канади – серб. У деяких командних видах у Старому Світі так званих корінних та білошкірих спортсменів і взагалі треба шукати вдень з вогнем.

В наші часи, коли головну роль у житті абсолютної більшості людей відіграють гроші, а не почуття, зазвичай здається дивним вимагати від того чи іншого спортсмена показових проявів патріотизму. Особливо у випадках, коли задля покращення результатів збірної доводиться натуралізовувати представника іншого континенту.

Сусіди-поляки, наприклад, якось зробили паспорта Емануелю Олісадебе – нігерієць побігав трішки за Кадру, навіть збірній України забивав у офіційних матчах, але потім швидко зник з радарів. Аналогічно вийшло і з Рожером Геррейро, людиною, що забила історичний перший м’яч збірної Польщі у фінальних турнірах чемпіонатів Європи.

Влітку у Франції за поляків грав ще один натуралізований бразилець Тіаго Сіонек, якого, схоже, теж чекає забуття за кілька років. При цьому PZPN (аналог нашої ФФУ) вперто ігнорує купу дітей емігрантів, що осіли в Західній Європі та Америці. Останнім проґавили Метта М’язгу, гравця сильнішого та перспективнішого за Сіонека (Челсі абикого купляти не стане, погодьтеся) – правий захисник навіть за польські молодіжні збірні трохи встиг пограти, але в підсумку обрав США.

Зрозуміло, що натуралізовані гравці частенько не те що не співають гімн перед матчами, а навіть мови нової батьківщини іноді не знають. Проте є і люди, для яких невиконання гімну є питанням дійсно принциповим. Крістіан Карембе, відомий не лише своєю екстравагантною зачіскою та довгоногою дружиною, що колись працювала фотомоделлю, але й футбольними успіхами (чемпіон світу-1998 та чемпіон Європи-2000), виокремлювався на фоні інших дітей колишніх колоній у збірній Франції.

Він принципово не співав Марсель'єзу. Свою незвичну поведінку він пояснював дуже просто: "Я не француз, я - канак, і пробивався до великого футболу перш за все задля того, щоб розповісти світу про Нову Каледонію та її проблеми. Я поважаю Францію за те, що було зроблено для мене, але моя батьківщина знаходиться в іншій півкулі Землі". Для людини, чий дідусь свого часу був обміняний разом з іншим ста канаками на кілька десятків крокодилів, подібна реакція є цілком нормальною. Та й зараз Карембе продовжує так само затято боротися за права своїх земляків.

Бувають, щоправда, і приклади, коли представник одного народу стає своїм серед представників іншого. Любомир Фейса народився у Сербії в родині русинів і почав серйозну футбольну кар’єру тоді, коли Карембе вже її закінчив (причому почав на позиції опорного півзахисника, як і Крістіан). Він більш-менш вільно володіє кількома мовами (в тому числі і українською), майже у всіх інтерв’ю підкреслює, що є перш за все русином. Але от же ж диво – основним гравцем збірної Сербії він став тоді, коли національну команду очолив патріот з патріотів Сініша Міхайловіч. Цей тренер, якщо вже так цікаво, запросто міг викинути зі складу людину, що не співала перед матчем гімн чи дозволяла собі якісь непатріотичні вислови на публіці чи на сторінках преси. А Любомира Міхайловіч ставив у приклад партнерам, говорячи, що "найбільшим сербом у моїй команді є русин", хоча пізніше сам зізнавався, що про існування русинів ледве не вперше почув від самого Фейси.

Гравці збірної України перед матчем з турками у четвер співали гімн усі як один. Але це було швидше виключенням з правила і дуже рідкісним явищем. Для збірної, яка історично за складом нібито є мононаціональною (натуралізованих росіян та білорусів було не дуже багато, а Девіч з Едмаром поточний тренерський штаб не цікавлять), це може здатися дивним, але насправді дивуватися немає чому. Навіть Ярослава Ракицького, якому вже не раз діставалося за непатріотизм, за бажання можна якщо і не виправдати, то пояснити природу його вчинків – у його жилах тече стільки ж української крові, скільки у Олісадебе польської. Тобто жодної краплі. Якщо хтось раптом забув, то треба нагадати, що народився Ракицький у Першотравенську – місті, яке було штучно створене за часів Хрущова і заселене переселенцями з північних регіонів Росії.

Вихідці з Ленінградської, Вологодської та Новгородської областей роками настільки ретельно оберігали свою культуру та мову, що майже не підпускали до себе місцевих "селюків" і частково зберегли навіть типову для себе тверду вимову "Г". У мирні часи абсолютна більшість місцевих випускників їхала навчатися не до Дніпра, а до Донецька чи Луганська. І справа не в тому, що на схід їхати ближче нібито було, а в тому, що на захід від Павлограду (за переконанням чергового покоління вологодських переселенців, звісно) живуть страшні "бендери" (орфографія цинічно збережена). Чи можна у таких умовах виростити справжнього патріота України? Відповідь на це питання, нажаль, є надто очевидною.

Отак і живемо – з купою українців за паспортами, але не за переконаннями.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
1
Другое на тему
Предложение партнеров
Комментарии
Публикации