Мова проти язика. Який статус варто відвести російській мові в українській системі освіти

Верной дорогой идете, товарищи (с) / Getty Images

Оглядач Без Табу пояснює, чому в суперечці поборників російської мови та прихильників її заборони в Україні не праві всі.

Раніше про реформу шкільної освіти в Україні можна було говорити лише з точки зору мрій та віддалених перспектив. Незважаючи на косметичні зміни, українська школа навіть три-чотири роки тому ще цілком лишалася радянською за своєю сутністю. Лише останнім часом міністерство освіти та науки почали боротися з такими анахронізмами, як зниження оцінки через нерівний, на думку викладача, почерк. Але до боротьби з головними демонами справа ще не дійшла і близько, хоча галас вже здіймається чималенький.

Дискусія про необхідність прибрати чи залишити у шкільній програмі викладання такої дисципліни, як російська мова, розділила українське суспільство на дві приблизно рівних частини. Обидві сторони конфлікту цілком логічно демонструють повне небажання йти на компроміси, оскільки мовне питання є життєво важливим для будь-якої свідомої нації. В якості аргументів з обох боків наводяться переважно цілком адекватні твердження та цифри, що для наших часів вже є дивиною. Але іноді складається враження, що певні учасники протистояння втрутилися через цікавість до процесу, а не результату в кращих традиціях Портоса.

Патріотично налаштована частина суспільства, яка давно мріє про домінуючий статус української мови на всіх рівнях життя, має чітку та недвозначну позицію. На думку щирих патріотів, російська мова та література в якості окремих дисциплін мають зникнути зі шкільної програми навіть у якості факультативів.

Дійсно, за наявності бажання назавжди вийти з-під впливу надмірно агресивного географічного сусіда треба максимально обривати з ним усі зв’язки, в тому числі культурні та наукові. Практика, щоправда, показує, що жодній країні світу як мінімум з часів народження Христа не вдалося зробити цього у повному обсязі. Але без невдач обходиться лише той, хто не намагається нічого робити. А воювати за прихильність нових поколінь треба вже сьогодні.

По інший бік барикади опинилися люди, готові до останнього битися за статус російської мови. Офіційний чи неофіційний – питання інше, і на ньому зараз спекулюють хіба що популісти-ретрогради, що ностальгують за Радянським Союзом. Але в цілому з пісні слів не викинеш, і поки доводиться миритися з тим, що російська мова посіла аж надто важливе місце в житті багатьох громадян України.

Ситуація, звісно ж, змінилася на краще після Революції Гідності, але не настільки суттєво, як здається. Скажімо, у Дніпрі, який справедливо вважається "колискою Революції" та "останнім форпостом" у деяких спальних районах людину, що спілкується українською мовою, в кращому випадку незадоволено ігноруватимуть.

В цей момент чомусь пригадується колись щаслива, але нині сумна історія монетних таксофонів. Років десять тому їх сумарна кількість по всій Україні вимірювалася чотиризначним (якщо взагалі не п’ятизначним) числом, оскільки мобільні телефони для деяких верств населення все ще були непристойно дорогими, а потреба у терміновому дзвінку могла виникнути у будь-який момент. Але пізніше їх почали масово демонтувати через відсутність попиту на цю послугу – навіть зовсім незаможна пенсіонерка змогла дозволити собі придбати за сотню гривень старенький мобільний, якого попередній власник позбувся через застарілість технологій. Та й стаціонарні телефони(ті самі, що раніше були за велике щастя) потихеньку почали відживати свій вік, не витримуючи цілком чесної конкуренції.

Хтось, звісно, може поставити цікаве питання: яке відношення засоби зв’язку мають до мовної проблеми? А ніякого – на їхньому місці могли опинитися будь-які інші предмети загального вжитку. А ось конкурентне середовище – річ дуже важлива. Подивіться хоча б на кількість випускників шкіл, які бажають здавати ЗНО з математики російською мовою. Їхня кількість з кожним роком невпинно зменшується, і не лише через те, що математика перестала бути обов’язковою дисципліною в подібних випадках. Це не що інше, як наслідок зростання кількості шкіл з українською мовою викладання. Поки що не можна говорити про стрімке зменшення, але в порівнянні з першими роками різниця таки є.

І саме тому з російською мовою треба вчинити єдиним правильним чином. А саме надати їй такі ж права, як і будь-якій ІНОЗЕМНІЙ мові або мові національних меншин. Простіше кажучи, російська мова в системі шкільної освіти не повинна нічим відрізнятися від вірменської чи кримськотатарської та цілком спокійно викладатися факультативно тим, кому вона потрібна (навіщо і кому вона може знадобитися – питання, варте окремого обговорення). І не лише у школах, до речі.

Розглядаючи всерйоз варіант повної заборони, ми ризикуємо досягти дна опуститися до рівня того самого надмірно агресивного північного сусіда. Або навіть нижче, оскільки українська мова у Росії офіційно не заборонена, і деякі вищі навчальні заклади досі випускають знавців української філології. Інша справа в тому, що українська філологія в Росії є абсолютно непотрібною річчю (якщо тільки це не кадри для каналів Інтер та Україна). Саме це в ідеалі може статися і з російською філологією в Україні.

Так що шукати компроміси іноді все ж корисніше, ніж гратися у Північну Корею.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!