Мистецтво провокації. Як акціонізм підбирається до Одеси

Нещодавно політв'язні наговорили багато цікавого / скріншот програми

Після бійки під час одеської зустрічі з російським художником Петром Павлєнським, у якій один охоронець був поранений ножем, а інший помер від серцевого нападу, виникло питання: що робити з «культурною експансією» у проблемних точках України?

Може, й добре, що вигадали Фейсбук – більшість сутичок тепер відбувається саме там. Обмін люб'язностями іноді буває ще той, але зрештою хоча б усі лишаються живі. Останній випадок виходу сварки в офлайн, який спадає на думку – напад у Харкові у 2011 році, коли після жорсткої дискусії на інтернет-форумі колишній афганець прийшов до офісу «Патріоту України» та почав стрілянину. Крайніми зробили активістів, Андрій Білецький сидів за це аж до перемоги Майдану. Нехай би вже із соцмереж користувачі виходили тільки на важливі акції протесту, а не для того, щоб начистити один одному пики. Бо, наприклад, батл між Лімоновим і Подерв'янським – це, звичайно, колоритно, але краще не треба.

Досить нам з'ясування «високих стосунків» між НАБУ і ГПУ, такого собі втілення американського досвіду з поправкою на українські пострадянські реалії.

Наступного дня після кривавої сутички у Одесі відбулася ще одна подія з непоганим потенціалом для розкачки проблемного регіону. Одеський Марш рівності, акція представників ЛГБТ-спільноти, минув без жертв, хоча зо два десятки невдоволених все ж таки зкрутили поліцейські. Можна довго говорити на цю тему, але зіткнення правих і лівих, чи то на прайді, чи то у форматі Павлєнський-Адольфич, ще будуть і будуть. Бо «перепрошити» людину щодо, наприклад, ЛГБТ-тематики можна лише у тому випадку, коли вона до цієї теми ставиться не радикально. Тобто якщо їй ще на початку плюс-мінус все одно. Можна трохи підвищити показники лояльності, якщо вона й так присутня – переважно особистими історіями та знайомствами, щоб була змога побачити конкретну живу людину, а не абстрактного «страшного гея».

Але людину із аж таким несприйняттям, що привело її до правого руху, «перепрошити» важко.

Там щось особисте, і зачіпати це – означає вивільнити шалений протест. А якщо це не одна людина, а кілька сотень? Хіба могли би наші агресивні північні сусіди знайти кращий ресурс для розхитування ситуації?

Щодо Павлєнського варто згадати деякі нюанси. Нещодавно, якщо хто пам'ятає, російський художник приїжджав до Києва та довго говорив про життя з Надією Савченко під камери «Громадського ТБ». Ця розмова відбулася ще до того, як Надію масово засипали питаннями: «Що ж ти робиш?», і лише у декого її поведінка почала викликати якісь сумніви.

Так от, Павлєнський тоді, а також під час свого сольного виступу у незабутньому приміщенні з непрацюючими кондиціонерами, виголошував трохи дивні меседжі. Ну як дивні – у порівнянні з його акціями вони могли би здатись навіть банальними.

Просто твердження, які він намагався донести саме до українців, викликали, як люблять говорити європейці, глибоке занепокоєння.

Йшлося фактично про те, що у в'язниці не так погано, є час читати, не всі тюремники – така вже наволоч, що російські спецслужби найбільш ефективно маніпулюють людиною не через страх, який зрештою можна подолати, а через потреби – не даючи можливості задовольнити найпростіші (сон, їжа, гігієна, спілкування, приватність).

Мабуть, така риторика у його рідній країні виглядає прийнятною. Щодо свободи дій і думок в Росії та в Україні, особливо останні два роки, немов різна сила тяжіння – те, що вимагає у Росії колосальних зусиль та призводить до тяжких наслідків (наприклад, вихід на пікет, підписування якогось відкритого звернення), в Україні – звична річ, ледь не ще один привід цікаво провести час.

Звичайно, цю надлишкову силу тяжіння роками створювали російські спецслужби, а населення дозволяло їм це робити.

Бо силовики – вони такі люди, ніколи не роблять ані на крихту більше, ніж їм дозволяють. З цього – і витоки нещодавньої дискусії щодо російського року: чи це вербалізовані залишки свободи, чи лише плач тих, хто не спромігся на гідний опір владі? Слухати нам цю музику – як таку, що багато в чому навчила колись протесту і багатьох із нас? Чи не слухати – як таку, що не змогла перешкодити перетворенню Росії на те, чим вона є зараз?

Але щодо Павлєнського є ще один аспект.

Цей персонаж все більше схожий на якийсь полігон для випробувань – на зразок тих, що створила Росія на Донбасі.

Через історії, які трапляються з акціоністом, російська влада ніби показує: ось, дивіться, що буде з вами, якщо ви наважитесь на скандальні акції, ось що буде з людиною, яка підпалить двері ФСБ та відріже собі шматок вуха, виголошуючи якийсь протест звичному для країни ладу. Вас чекає каральна психіатрія, і не факт, що ви її витримаєте, ви ж людина не настільки широкого світогляду і міцної мотивації, як Павлєнський – що там вас турбує, тарифи, Крим, Чечня? - то ж сидіть і не рипайтесь.

Хочеться вірити, що Павлєнського як мінімум у цій схемі користають втемну, як людину, що не може поводити себе інакше.

Але чомусь не полишає враження, що після тривалої зустрічі двоє знаних політв'язнів розійшлися виконувати кожен свій фронт робіт. Савченко – на Банкову, а Павлєнський – до Одеси.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!