Хто замовляє музику, або Думки про українські квоти

Українського в ефірі стає все більше

Депутати підтримали збільшення квот на українську музику в радіоефірі. Ми спробували поміркувати, що це змінить, та чи є відсоток російського у інформпросторі єдиною проблемою української нацбезпеки.

За зміни до законодавства проголосували 268 депутатів. Можливо, просто пощастило з часом внесення на розгляд – ще не всі полетіли до Франції на футбол. При обговоренні лунали думки про те, щоб довести поступово кількість українських пісень до 100%, але поки що маємо інші цифри. Для телебачення і радіо тепер передбачено не менше 50% українських пісень, для радіо - не менше 35% від загального обсягу за добу, зокрема і з 7:00 до 14:00 та 15:00 до 22:00. Зміни не лише щодо музики - не менше 60% новин і аналітики має бути українською.

В’ячеслав Кириленко під час обговорення законопроекту нагадав, що документ вже вчетверте змінюється і доповнюється, і ніби вже всі мають бути задоволені правками. І що йдеться не просто про мовне питання, а про нацбезпеку. Загалом з «ахтунгами» Кириленка, як і, наприклад, Донія, треба бути обережними – люди, які цікавляться українською історією, люблять вангувати, проводячи паралелі навіть там, де не треба. Хоча часто їхні прогнози влучні, просто невчасні: можна пригадати, як ці двоє волали про те, що Харківські угоди – це зрада, і що ж ми робимо, лишаючи у Севастополі російський флот. Тоді ми, згадаймо, переважно знизували плечима на ці істерики.

Законопроект щодо квот переробляли і доповнювали стільки, що не всі могли розібратися, про що мова, і губилися у власних коментарях. Андрій Хливнюк з «Бумбоксу» свого часу виступав проти збільшення квот, потім сказав, що не до кінця розібрався у нюансах. Але нагадав, що, як будь-яке законодавче нововведення, концепцію квот використовують і для банального шантажу і корупції: від радіостанцій просто вимагають гроші за порушення. А спостерігаючи зараз за перевірками та покаранням українських каналів з приводу квот та елементів пропаганди, не завжди можна точно сказати, де тут лише закон і бізнес, а де – щось особисте.

Хливнюк турбувався, що через зміни може не стати кількох його улюблених радіостанцій. Справді, деякі музичні стилі в Україні майже не представлені, і єдиний вихід для відповідних радіостанцій – крутити в ефірі музичні композиції без слів.

Хоча за себе Хливнюку хвилюватися, мабуть, не варто, хлопець він дивовижно двомовний, чи навіть трьохмовний, і прокачка на рівні не лише написання віршів кожною з мов, але й якоїсь мовної гри, каламбурів, а це найвищий пілотаж. Щось схоже спостерігається лише у Sunsay – але, оп, коньюнктура, його тепер і похвалити ніяк…

Зрештою, дивно чути, що української музики може не вистачити для заповнення квот. Вже зараз є кілька майданчиків, куди фактично з підземних переходів та гаражів висмикують талановитих українських музикантів. Для менш вибагливих - наприклад, «Голос країни». Навіть якщо лише періодично проходити повз телевізор десь у гостях, можна вичепити одним вухом щось цікаве з таких ефірів. Проект доводить, що навіть якщо немає таланту зробити щось зовсім своє, то несподіване аранжування і переклад українською може врятувати ситуацію. За рівнем це вже доростає від просто попси до попси, наприклад, шведської – сподіваюсь, багато хто відчуває різницю.

А ще Андрій Куликов, напевно, остаточно втомившись від політики і телевізора, повертається на «Громадське радіо» зі старим проектом «Пора року». Буде вишукувати цікавих рок-музикантів, але не тільки – обіцяє і джаз, і реггі, і фолк. Ведучий планує повернути стару традицію – кожного разу ставити в ефір пісню якоюсь мовою, яку раніше не чули. Отут вже концепція українських квот, та й взагалі будь-яких, мала би похитнутись.

Та що там, окрім «квотної революції» варто було би просто розібратися з тим, що є. Звичайне «Українське радіо», яке ще в декого мовить на кухні, і яке багато хто рано чи пізно таки «демонтує», часто є єдиним джерелом інформації та якоїсь розради на передовій. Зараз, там, наприклад, транслюють футбол – це якийсь привіт з Радянського Союзу, але для хлопців на блокпостах без телевізора це непогана альтернатива. І при цьому ми чомусь продовжуємо чути якісь зовсім нецікаві подробиці про проблеми встановлення передавачів, безкоштовно наданих з-за кордону…

Ще один момент щодо захисту інформпростору виглядає менш масштабно, але від того не менш важливий. Вже у декількох містах траплялися історії з забороною шансону у маршрутках – на різному рівні, від стихійних сварок у транспорті до заборони на рівні мерії (як у Луцьку, Тернополі і Черкасах). Але не вистачає рішення на всеукраїнському рівні. Мало того, що «Шансон» періодично перевіряють щодо недотримання квот та застосовують санкції, так ще й при умові дотримання законодавства репертуар не вдається змінити таким чином, щоб це можна було слухати нормальній людині. Як у тому радянському КБ, де що не випилювали, а виходив танк.

Щодо літератури є цікаве дослідження. Воно, в принципі, книжка нон-фікшн, але по суті – легко написана дисертація. Авторка Ева Томпсон, американська науковиця польського походження, розкладає по полицях, як класична російська література виховувала у людях імперські закидони, і зробила росіян такими, якими вони є зараз. Вона ретельно аналізує героїв творів та їхні вчинки, і показує, як це проектується на дії читачів, які живуть вже «багато років тому вперед».

Щось схоже робить з мізками і російська музика. Тобто тексти до неї. Особливо помітно це на шансоні, на попсі, але і загалом, окрім деяких рокерських текстів, що являють собою такі собі «плачі незавербованих», все дуже сумно. Тобто ключовим фактором є більше не мова твору, а країна виробництва.

І тут є ризик. Російськомовні українські виконавці можуть випасти з медіапростору зовсім. Не через якісь сепаратистські погляди, що особливо прикро. Власне, через відсутність таких поглядів вони і не шукатимуть можливостей у Росії – але й в Україні зникнуть з горизонту. А провина їхня, власне, в одному – російської довкола них з дитинства було більше, ніж української. І тексти українською, навіть якщо вони її добре знають, виглядають як переклад, що ти не роби. Там немає помилок, але стилю і ритму немає також, і постає питання – писати текст аби як, тільки би було українською, чи не писати взагалі. Суто географічно такі виконавці могли би знайти прихисток на мовно нейтральній зоні, наприклад у Харкові (або у центральній Україні, але там гірше з інфраструктурою для розкрутки). Але законодавство, яке ухвалене сьогодні, і яке може ставати ще жорсткішим, поширюється на всю українську територію. Окрім Криму, «ДНР» і «ЛНР», звісно – а вони для російськомовних українських виконавців, як ми вже з’ясували, не варіант.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!