Без Табу пояснює, чому протести заради протестів завжди перетворюються на фарс, а їх учасники – на клоунів, над якими ніхто вже не сміється.
Ad scriptum. Колись давно (можна навіть сказати, що у минулому житті) існувала дивна традиція - написати якесь пафосне послання нащадкам, сховати його в капсулу і десь закопати, наказавши відрити, розкрити та прочитати рівно за п’ятдесят років день в день. От Гриць Якович і подумав грішним ділом – а що б такого написав він для нащадків, які читатимуть це восени 2066 року? Подумав і таки написав.
Бунтарська сутність людини проявляється вперше ще тоді, коли сама людина цього не розуміє. Одного чудового дня ви вперше насупите брови і відсунете вбік тарілку з остогидлою манною кашею, яку регулярно намагається запхати у вас любляча мати. Вам вже чотирнадцять, ви активно займаєтеся спортивною гімнастикою – навіщо вам зайві калорії? Саме тут і пролягає межа. Або ви дасте зрозуміти, що з вашою думкою варто рахуватися, або назавжди лишитеся мамчиною дитиною, якій на роду написано почергово підставлять щоки під ляпаси і не мати права на прийняття будь-яких рішень.
Схожим чином одного чудового дня визначається і самостійність тієї чи іншої країни чи нації. Щоправда, для цього визначення потрібні зусилля сотень тисяч або навіть мільйонів людей. Кожному з них доводиться долати внутрішні страхи та комплекси, щоб зважитися на це, але в підсумку вони таки зважуються. Так зазвичай і починаються революції, під час яких не схожі один на одного громадяни величезної країни ведуть боротьбу за свободу та гідність. Щонайменше за свободу та гідність.
Мені пощастило побачити зародження обох Майданів на власні очі. При цьому я не маю морального права називати себе повноцінним учасником цих подій. В першому випадку я зазирнув на місце подій години на півтори, наступного разу і взагалі пробув там ледве не півгодини. Звичайно, якомусь лідеру суспільної думки на кшталт генератора пафосу на прізвище Пономар і цього б вистачило, щоб називати себе Героєм Майдану, Каталізатором Революції та Людиною, що вигнала з країни Азарова. Але привласнювати собі чужі заслуги якось не годиться. Тому краще вже виступити з позиції такого собі Форреста Гампа, якому пощастило бути присутнім під час написання нового розділу історії батьківщини.
Нажаль, завжди знаходяться люди, які намагаються привернути до себе увагу та підняти свої рейтинги за рахунок революцій. І стосується це не лише політичних діячів, про яких за півстоліття після подій на Майдані навряд чи хтось згадає.
Герой рубрики "Я та революція"
Особливо лякають звичайнісінькі бойові одиниці у камуфляжі, які раз на рік бажають щось розтрощити. «Борці за справедливість», які йдуть громити офіс одного з головних ворогів України (а Медведчук – дійсно ворог України) замість того, щоб знайти цього ворога та нагодувати його свинцем, більше схожі на корисних ідіотів, ні на справжніх борців за справедливість. А коли в підсумку виявляється, що замість офісу розтрощили якийсь салон краси, то взагалі стає незрозуміло – сміятися тут варто чи плакати.
Вистачає серед нас і персонажів, які примудрилися на хвилі протесту суттєво підзаробити і навіть пробитися до публічної політики. Практика показує, що вони зазвичай не вміють робити нічого, крім як протестувати. В цьому вони стають подібними до одного з канонічних героїв Дюма-батька, який бився просто тому, що хотів битися. Усі ці колишні весільні оператори та "рішали" районного масштабу дискредитують саму сутність протесту навіть сильніше, ніж учасники проплачених мітингів за сто тридцять гривень на душу населення. А комусь же ж вони і досі здаються видатними діячами вітчизняної політики…
Насправді треба не так вже й багато для того, щоб стати справжнім героєм. Необхідно просто лишатися собою та не зраджувати власним принципам. Іноді, звичайно, за власну принциповість і бажання захистити себе та свій клаптик землі доводиться заплатити власним життям. Але герої, як відомо, не вмирають. Вони залишаються з нами всюди – у фольклорі, у топоніміці, наприклад. Символічно, що на честь Сергія Нігояна, скажімо, назвали проспект, який до цього носив ім’я одного з канонічних більшовицьких катів - Михайла Калініна. Світ змінюється, а разом з ним змінюється інтерпретація історії.
Якщо одного чудового дня ви таки схочете щось змінити у своєму житті чи у житті співвітчизників, пам’ятайте про одну важливу річ – протести заради протестів нікому не потрібні. Якщо забути про це, то можна дуже швидко опинитися в одному ряду з трагікомічними героями на зразок Миколи Коханівського, Артема Скоропадського чи Ігоря Мосійчука. Ні, справді, поставте собі питання: скільки живих та надмірно розпіарених героїв Революції Гідності зараз чують на свою адресу швидше добрі слова, ніж лайку? Хочете ви цього чи ні, але треба вміти вчасно зупинитися.
Головне питання - салон чи не салон
Цирк на дроті
Тому краще подумайте, перш ніж щось робити.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець